Головна сторінка

Студентська бібліотека "Читалка"

Документалістика
Екологія
Економіка
Етика
Етнополітологія
Зовнішня політика
Історія
Історія правознавства
Культурологія
Логіка
Медицина
Міжнародні відносини
Мовознавство
Наукові дослідження
Педагогіка та психологія
Політичне лідерство
Політичне прогнозування
Політичний аналіз
Політологія
Правознавство
Релігієзнавство
Соціологія
Теорія політики
Філософія
Цивільна оборона
Словники
 

Тема 4. Політична думка нового та новітнього часу

Політологія - Брегеда А. Ю.

Політологія: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 1999. — 108 с.

Політичні вчення в епоху становлення буржуазних відносин: про суспільство, державу, право, про сутність та цілі політичної діяльності, мистецтво управління, про правову державу і громадянське суспільство.

Томас Гоббс про походження і завдання державної влади. Девід Локк і зародження політичної ідеології лібералізму. Ідея суспільного договору та народного суверенітету Жан-Жака Руссо. Шарль Монтеск’є про розподіл влади. І. Кант і Г. Гегель про громадянське суспільство та правову державу.

Політичні теорії ХХ століття. Макс Вебер про три типи влади у суспільстві. «Теорія еліт» В. Парето і Г. Моска. Ідеї класика політичного біхевіорізму Г. Лассуела. Теорія плюралістичної демократії. Концепція плюралістичної еліти Р. Даля.

Сучасна теорія конфліктів. Розробка цієї теорії Р. Дарендорфом, М. Дюверже та іншими політологами.

Розглядаючи питання про фундаментальні політичні ідеї Нового часу, треба звернути увагу на те, що політична думка Нового часу формувалася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії — молодого прогресивного класу, який рвався до влади. Виникнувши в XVII ст. в Англії — найбільш передовій на той час капіталістичній країні, ідеї Просвітництва поширилися у Франції XVIIІ ст. та в інших країнах.

Просвітителі (Д.Локк, Ш.Монтеск’є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж.Руссо та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, відстоювали інтереси широких народних мас. Вони вважали, що перетворення в суспільстві мають здійснюватись через поширення передо-вих ідей, боротьбу з неуцтвом, релігією, антигуманною феодальною морал-лю та мистецтвом, які відповідали насамперед інтересам феодально-абсолютистської держави.
Вихідною для розвитку соціально-політичної думки ХVІІ—ХVІІІ ст. стала ідея «природного права», що була сповнена новим змістом. Під «при-родними правами» в ХVІІ—ХVІІІ ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними, мати гарантії від свавілля можновладців.

Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588—1679) і Джон Локк (1632—1704). Т.Гоббс був сучасником англійської буржуазної революції та захисником монархії. У своїй головній праці «Левіафан» він розкриває свою концепцію влади і держави. Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада — душа держави, посадові особи — суглоби, нерви — це нагороди й покарання, справед-ливість і закони — це розум і воля, громадянський мир — здоров’я, непо-кора — хвороба, громадянська війна — смерть держави. Людина як біологічна істота — природне тіло, держава — твір мистецтва. Сама держа-ва була створена за суспільним договором.

Дещо іншу позицію займав Д.Локк, який виражав потреби більш зрілого буржуазного суспільства. Він автор твору «Нарис про людський ро-зум». Для ефективного функціонування держави Д.Локк пропонує систему стримувань і противаг — поділ влади на законодавчу, виконавчу й федера-тивну (союзну). Законодавча влада має бути у парламента, виконавча — належати суду й армії, а федеративна влада, що відає відносинами з іншими державами, — в руках короля. Влада короля, вважав Локк, повинна бути обмежена конституцією.

Особлива роль у розвитку соціально-політичної думки ХVІІ—ХVІІІ ст. належала французьким просвітителям. Видатний французький мислитель Шарль Монтеск’є (1689—1775) написав цілий ряд творів, серед яких особ-ливо треба виділити його фундаментальну працю «Про дух законів». Мон-теск’є виявив себе як активний борець проти деспотизму за політичну й громадську свободу, за правову державу, в якій би панувало «правління законів».

Монтеск’є надав ідеї Локка про розподіл влади більш чіткої форми. Поділивши владу на законодавчу, виконавчу та судову, Монтеск’є вбачав у пропонованому поділі гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля. Однак такі гарантії, за Монтеск’є, можуть стати реальними лише в тому випадку, коли влада поділена між різними політичними силами, які взаємно стримують одна одну. Монтеск’є висловлювався також і за допов-нення конституційної монархії народним представництвом.

Письменник, філософ і публіцист Франсуа Марі Аруе, що взяв собі псев-донім Вольтер (1694—1778), також написав цілий ряд творів, де критикував ва-ди феодального устрою, виступав проти панування церкви та релігійного фана-тизму. В центрі його роздумів — обгрунтування принципу політичної свободи, яка водночас зв’язувалася із суворим дотримуванням законів. Невід’ємною ри-сою мислячого та справедливого суспільства Вольтер вважав свободу думки й слова, свободу совісті. Письменник засуджував всілякі прояви нетерпимості стосовно інакомислячих: інквізицію, релігійні війни, переслідування єретиків. Він гаряче симпатизував республіканській формі правління, оскільки вона більше за інших наближає людей до природної рівності.

Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися у Жан-Жака Руссо (1712—1778). Твір Руссо, який здобув йому велику популярність, — «Про суспільний договір, або Принципи політичного права». У «Суспільному до-говорі» Руссо наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влади.

На стику ХVІІІ—ХІХ ст. спостерігається бурхливе піднесення політичної думки в Німеччині, найбільш яскравими представниками якої були І. Кант (1724—1804) та Г. Гегель (1770—1831). І.Кант найбільш повно об-грунтував політичну доктрину лібералізму. На його думку, людині у своїй поведінці необхідно керуватися волевиявленням морального закону. Обов’язкове дотримання права має досягатися, на думку Канта, за допомо-гою примусової сили держави, призначення якої — максимально відповідати у своїй побудові та діяльності принципам права (концепція правової держави). Політичним ідеалом Канта є верховенство народу, сво-бода, рівність та незалежність усіх громадян у державі, хоч він і був при-хильником обмеження виборчих прав трудящих.

Принцип гласності для Канта — це критерій оцінки політичних дій з погляду моралі і справедливості. Німецький мислитель вважав, що справж-ня політика не може зробити й кроку, не віддавши належного моралі. Го-ловним для нього було визнання прав людини священними, хоч би яких жертв це не вимагало від влади. Кант був проти революційних методів бо-ротьби за владу, визнаючи тільки поступові реформи «зверху». Він запро-понував проект «вічного миру», положення якого актуальні й нині.

Важливу роль у розвитку політичної думки відіграв Г. Гегель. Заслуга Гегеля полягає насамперед у тому, що він розробив і застосував для аналізу суспільних, у тому числі й політичних, явищ діалектичний метод.

Дуже велике значення для політології має розробка Гегелем проблем громадянського суспільства й держави. Німецький мислитель був одним із перших, хто не тільки чітко розмежував ці поняття, а й глибоко про-аналізував їх з погляду змісту та діалектичного взаємозв’язку. Держава, на думку Гегеля, відповідає більш високому рівню розвитку суспільства, ніж громадянське суспільство. Держава як інститут є виявом всезагальних інтересів. Намагаючись об’єднати інтереси як окремих людей, так і суспільних верств, держава за цих умов підноситься над суспільством, вно-сячи примирення у всі сфери життя.

Ідеальна держава, за Гегелем, — це конституційна монархія з поділом влади. Причому поділ законодавчої, представницької влади і влади монарха він розуміє як органічну єдність, відстоюючи суверенітет спадкового кон-ституційного монарха.

Вивчаючи питання про політичні теорії ХХ ст., необхідно підкреслити, що нинішнє століття, у порівнянні з попереднім, відзначається надзвичайно високим рівнем розвитку політичної думки. Це вік загострення ідеологічної боротьби і водночас початку зближення, взаємозбагачення політичних ідеологій. Це час появи нових методологічних підходів, відродження та онов-лення старих, традиційних методологій. Це століття зародження нових політичних ідей та переосмислення й повернення доробків минулого.

Політична думка сучасного світу продовжує перебувати під значним впливом теоретичних розробок видатних вчених, що жили на стику ХІХ—ХХ ст., таких як М.Вебер, В. Парето, Г.Моска, Р.Міхельс та інші.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864—1920) здобув ши-роке визнання у західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як «державна бюрократія», Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це «концентрований вираз раціональності». Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, відзначав він, то такий механізм має вигляд машини у порівнянні з неме-ханічними видами виробництва.

Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М.Вебер приділяв пробле-мам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три ти-пи влади: традиційна, харизматична та раціональна.

Значний внесок у розвиток політичної думки ХХ ст. зробили представ-ники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концепції В.Парето (1846—1923), Г.Моски (1858—1941) та Р.Міхельса (1878—1936). Як зазначав В.Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, яка висту-пає як добірна частина населення, а їй протистоїть інша частина. У суспільстві еліта виникає в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя і поділяється на «правлячу (панівну) еліту» і «неправлячу еліту». На думку вченого, існування «правлячої еліти» випливає з психо-логічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав’язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт шляхом їхньої цир-куляції, кругообігу: стара пануюча еліта з часом поступається місцем новій.

Необхідно підкреслити, що, на думку Г.Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політично залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. В процесі розвитку суспільства постійно змінюються склад, структура «правлячого класу» без зміни його функцій. Влада меншості над більшістю стає можливою за рахунок кращої ор-ганізації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г.Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним.

Ще один представник теорії еліт Р.Міхельс також стверджував, що суспільство не може існувати без панівного «політичного класу». З цією метою дослідник обгрунтував свій «залізний закон олігархічних тенденцій». Згідно з цим законом демократичний розвиток суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної організації. А цей про-цес неможливий без виділення у суспільстві еліти — активної меншості, якій маса має довіряти через об’єктивну неможливість прямого контролю широких верств населення над великою організацією.

Цікавим явищем у політичній науці стало зближення і спроби інтеграції елітарних та плюралістичних концепцій. Сучасний американський політолог Р. Доль, наприклад, розробив теорію плюралістичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як правління лідерів кількох елітарних груп, що досягли стабільного порозуміння між собою. Даль назвав цю ситуацію «поліархією».

Друга світова війна справила великий вплив на розвиток політичної дум-ки в країнах Заходу. Політичні дослідження охопили широке коло питань і проблем: біхевіоризм, системний аналіз, вивчення групових інтересів, політичних партій, аналіз політичних поглядів, позицій та поведінки під час виборів і т.п. Особливе місце займає біхевіоризм як специфічний метод дослідження політичного життя. Як принцип біхевіористської політології виступають наукова нейтральність, опора на результати вибіркових емпіричних досліджень, що виконані на базі систематичних та математичних обробок, точне формулювання та емпірична перевірка гіпотез.

Класиком політичного біхевіоризму вважають Гарольда Лассуелла (1902—1979), найбільш відомого спеціаліста в американській політичній науці. Значення праць Лассуелла полягає в тому, що він у своїх дослідженнях широко використовував фрейдистський підхід і сформулював на його основі теорію «політичного психоаналізу». Згідно з цією теорією одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості.

Видатними представниками сучасної політичної думки є французькі теоретики Раймон Арон та Моріс Дюверже.

Однією з центральних проблем наукової творчості Р.Арона (1905—1983) було питання про поділ влади у суспільстві. Поділ влади, або, за визначенням французького політолога, дисперсія — розпорошення влади серед багатьох суб’єктів справляє неоднозначний вплив на політичне життя суспільства. Так, з одного боку, поділ влади посилює демократичні тенденції у суспільстві, за-побігаючи створенню умов для концентрації влади в руках невеликої групи осіб або правлячої еліти, з другого — розпорошення влади веде до посилення впливу й авторитету вищих її представників, передовсім тих, хто бере на себе відповідальність за остаточне прийняття політичних рішень.

Найбільш впливовим французьким політологом є нині Моріс Дюверже (народ. 1917). Одна з центральних проблем його творчості — проблема де-мократії. Вивчаючи її, Дюверже намагається серйозно осмислити й про-аналізувати відповідний політичний досвід демократичного розвитку західних країн. Дослідження цього питання привело французького політолога до висновку, що західні країни живуть в умовах плутодемо-кратії, тобто в умовах такого політичного правління, коли владою во-лодіють одночасно і народ (demos) і багатство (plumos).

ХХ століття — століття небачених раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична думка не залишає цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямок політології — теорія конфліктів. Найбільш вагомий внесок у її розробку зробили Л.Козер, Р.Дарендорф та К.Боулдінг.

Отже, ми з’ясували, що політична наука посідає особливе місце у сис-темі зарубіжного суспільствознавства. Це — самостійна гуманітарна дис-ципліна з високим рівнем професіоналізму та спеціалізації. Вона сприяє розробці стратегічних політичних настанов для забезпечення внутрішньої та зовнішньої політики, досліджує ті фактори, котрі відповідають стабілізації політичного життя суспільства.

Політичні проблеми продовжують існувати, життя неухильно йде впе-ред і породжує нові політичні явища та процеси. Все це дозволяє дійти висновку, що соціальні умови для розвитку політичної науки не зникнуть і у політичної теорії майбутнього надзвичайно великі перспективи.

Плани семінарських занять

1. Теорії політики нового часу.
2. Політичні теорії ХХ століття.

Теми рефератів

1. Політична доктрина Ш.Монтеск’є.
2. Політичні погляди М.І.Туган-Барановського.

Література

  • Гоббс Т. Левиафан. — М., 1936.
  • Локк Д. Опыт о человеческом разуме. — М., 1960.
  • Монтескье Ш. Избранные произведения. — М., 1955.
  • Вольтер. Избранные произведения. — М., 1956.
  • Руссо Ж.-Ж. Трактаты. — М., 1969.
  • Фромм Э. Бегство от свободы. — М., 1990.
  • Моргентау Г. Четыре парадокса ядерной стратегии. — М., 1967.
  • Туган-Барановский М.И. Социализм как положительное учение. — М., 1918.

    Навчальні завдання

    1. Порівняйте погляди Д.Локка, Ш.Монтеск’є та Ж.-Ж.Руссо на при-роду розподілу влад. Ваше власне ставлення до цієї проблеми.
    2. Зробіть порівняльний аналіз поглядів І. Канта та Г. Гегеля про вста-новлення вічного миру поміж народами. Ваше ставлення до цього питання.
    3. Діалог із вченими Заходу, які виступають представниками різних ідейно-політичних течій, зумовлює необхідність відмови від минулих дог-матичних постулатів, у тому числі від позиції власної безгрішності. Якими принципами слід керуватися, щоб вести плідні наукові діалоги із за-рубіжними вченими, у тому числі про шляхи суспільного прогресу і май-бутньої світової цивілізації?
    4. Чи згодні ви з наступними твердженнями відомого американського політолога О.Тоффлера:
    а) «У сучасному світі — знання в силу своїх переваг підкорили собі силу й багатство і стали визначальним чинником функціонування влади».
    б) «Інформаційна революція» спростувала марксистську тезу про первинність матеріальної бази та вторинність знання. В суспільстві «третьої хвилі» знання управляють економікою, а не навпаки».
    5. Чи згодні ви з наступною думкою засновника Римського клубу А.Печчеї: «Свобода особистості виступає найголовнішою з усіх людських цінностей Але до тих пір, доки суспільство не досягне достатньо високо-го рівня зрілості й сталості, воно буде вимушено так чи інакше обмежувати свободу особистості».
    6. Чи не уявляються для вас утопічними ідеї А.Печчеї про «людську революцію» на фоні всезростаючого розгулу у всьому світі, в тому числі в нашій країні, шовінізму, сепаратизму, корупції і подібних негараздів сучас-ного суспільства?

    Завдання для перевірки знань

    1. У чому суть ідеї створення держави на основі суспільного договору?
    2. На чому обгрунтована уява Ш. Монтеск’є про розподіл влад?
    3. Чи можна погодитися з думкою І. Канта про те, що справжня політика не може зробити й кроку, не віддавши належного моралі?
    4. Як розумів Г. Гегель взаємовідносини держави і громадянського суспільства?
    5. Які основні напрямки розробки політичної теорії у XX ст.
    6. У чому особливість сучасних американських політологічних вчень?
    7. Чи можна вважати, що у політичної науки попереду велике май-бутнє?

ЗМІСТ



 
 
© Chitalka.net.ua