Головна сторінка

Студентська бібліотека "Читалка"

Документалістика
Екологія
Економіка
Етика
Етнополітологія
Зовнішня політика
Історія
Історія правознавства
Культурологія
Логіка
Медицина
Міжнародні відносини
Мовознавство
Наукові дослідження
Педагогіка та психологія
Політичне лідерство
Політичне прогнозування
Політичний аналіз
Політологія
Правознавство
Релігієзнавство
Соціологія
Теорія політики
Філософія
Цивільна оборона
Словники
 

Тема 5. Розвиток політичної думки в Україні

Політологія - Брегеда А. Ю.

Політологія: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 1999. — 108 с.

Зародження політичних ідей у прадавніх та ранньослов’янських спільностях. Політичні ідеї мислителів Київської Русі.

Становлення й розвиток української національної політичної думки періоду козацько-гетьманської держави. Політичні погляди вчених Києво-Могилянської академії. Проект Конституції Пилипа Орлика.

Політичні та правові погляди учасників Кирило-Мефодіївського товари-ства. Т.Шевченко — засновник руху за національне і соціальне визволення українського народу. Особливості політичних поглядів М. Драгоманова.

Ліберально-демократична та радикально-консервативна течії українофільства ХІХ і початку ХХ століття. Політичні погляди М. Грушевського, І. Франка, В. Липинського, Д. Донцова. Українська інтелігенція про національно-культурне відродження України у 60—80-ті роки ХХ ст.

Історична генеза політичних ідей з прадавніх часів до ХІХ століття.

Вивчаючи це питання, необхідно звернути увагу на те, що у становленні духовної культури українського народу, яка почала формуватися з давніх часів, надзвичайно важливе місце посідає політична думка.

Вивчаючи складні процеси духовно-політичного розвитку наших предків, ми мусимо звернутися до першоджерел. З далекої минувшини до нас дійшли міфи та легенди, в яких відображені тогочасні суспільні відносини, у тому числі владні. Провідною думкою міфологічного світогляду людини виступала ідея про божественне, неземне походження існуючої влади й порядку на землі, про земні відносини, що регулюються божества-ми. Ось чому в суспільній свідомості поступово поширюється і займає місце пануючої системи поглядів ідеологія божественного походження влади і зв’язаних з нею певних політичних сил.

Підтвердженням високого рівня розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі може слугувати те, що до наших днів дійшло чимало то-гочасних писемних джерел та пам’яток: літописи, політико-релігійні трак-тати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зводи законів і т.п. Серед цих джерел треба відзначити, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святослава», «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Клементія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.

Слід підкреслити, що в Київській Русі надзвичайно високого рівня до-сягає розвиток політико-правової думки. У багатьох писемних джерелах, що дійшли до нас, викладені дуже цікаві думки про походження держави, виникнення правлячої династії, про єдність і суверенність політичної влади, організацію найдоцільніших форм правління, законність і реалізацію най-вищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою, формування та обгрунтування юридичної термінології тощо.

В історії суспільно-політичного життя в Україні період XVI—XVIІІ ст. характеризується розвитком прогресивного ідейно-політичного руху, зв’язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період, коли на зміну бурхливому розвиткові Київської та Галицько-Волинської середньовічних держав з їх досягненнями в усіх галузях суспільного жит-тя прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель. Проте суспільний розвиток нашого народу не припинився.

Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відіграли освіта, культура, мистецтво. Полемічна література, що з’явилася у цей період, дала могутній поштовх розвитку народної освіти, чому посприяли братські школи. Викладання тут базувалося на вітчизняному досвіді й національних традиціях. Значний розвиток освіти в Україні став важливою передумовою створення Києво-Могилянської академії — першого навчального закладу на східнослов’янських землях. Києво-Могилянська академія справила величезний вплив на формування світосприймання, розуміння та осмислення тогочасного суспільного жит-тя. Навколо академії згуртувалися найкращі просвітителі, вчені, гро-мадські й церковні діячі. Києво-Могилянська академія мала загально-національний характер, допускаючи до навчання всі верстви українського суспільства.

Надзвичайно велика роль у житті українського народу, в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву.

У житті козацтва, як відзначає дослідник цієї проблеми І.П.Крип’якевич, було багато суперечностей: «Свобода одиниці й терор маси, свавілля й дисципліна, аскетизм і розгульність — у бурхливому казані січового життя різні елементи змагалися між собою. Але ця буйність надавала Січі величезного морального значення й висувала її на провідне місце в ор-ганізації України».

Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця Консти-туція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, кот-рий вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в ос-нову державно-політичного устрою. Вперше українська державна ідея знайшла втілення в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в Конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьма-ном і народом.

Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Створення цієї організації було зумовлене безправним становищем України під владою царської Росії. Жорстка криза російської феодально-кріпосницької системи породила у 40-х роках ХІХ ст. гостру потребу в певних ідеях та нових суспільно-політичних поглядах. Активними членами Кирило-Мефодіївського товариства були М.Костомаров, М.Гулак, В.Білозерський, П.Куліш, О.Маркович, Т.Шевченко та ін.

Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: 1) побудова слов’янської спілки християнських республік; 2) знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Російській імперії як не-обхідна умова заснування цієї спілки; 3) поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов’янами христи-янського заповіту.

Наступний етап у розвитку соціально-політичної думки в Україні пов’язаний з творчістю і практичною діяльністю відомого вченого, політичного та громадського діяча М. Драгоманова (1841—1895). У пошуках реально-го й об’єктивного критерію суспільного розвитку М.Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно-культурного прогресу і діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях.

М.Драгоманов, намагаючись перенести ідею прогресу на український політичний грунт, ототожнює її з ідеєю духовно-морального, економічного та політичного розвитку суспільства. На думку вченого, чим більше розвинена суспільна організація, тим вищий щабель соціального прогресу може бути досягнутий. Незважаючи на те, що Драгоманов поділяв марксистські ідеї про соціалізм як більш прогресивний лад, що може виникнути лише у промислово розвинутих країнах, а також визнавав твердження Маркса про політику і державу як надбудову над економічним базисом, він позитивно ставився до спенсерівської теорії еволюції як різнобічної диференціації й розвитку людського суспільства.

Політична програма М.Драгоманова була побудована в основному на п’яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя, створення конституційно-репрезентативної системи; по-друге, ідея щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення ідеї культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами і культура може стати основною для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, як і в країнах Західної Європи (вчений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п’яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.

Політичні концепції українських мислителів ХХ століття.

Розгляд цього питання треба розпочати з діяльності М.С.Грушевського (1866—1934), видатного вченого-історика, політолога, публіциста і політичного діяча. Багато своїх праць Грушевський присвятив громадсько-політичній тематиці, охопивши майже всі сторони української політики, суспільного життя й культурного розвитку.

Витоки своїх політичних поглядів сам М.Грушевський визначав у праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання». У цій праці розкривається сутність народницького світогляду вченого — ідея пріоритетів інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Цю ідею він відстоював протягом усієї своєї наукової та громадської діяльності. Виходячи із пріоритету ідеї народності, Грушевський звертається до дослідження історії українського народу як окремої етнокультурної одиниці, чому він присвятив десятки років наполегливої праці. Саме дослідження історії українського народу привели вченого до обгрунтування історико-юридичних прав цього народу на самостійність і власну державність.

Досліджуючи проблему, вчений дійшов висновку, що селянство є основою української нації і самим історичним процесом воно навчено дивитися на себе як на єдиного справжнього представника нації, охоронця її традицій та ідеології, що воно є сильним, активним і національно відмінним від селянства Московщини, що Україна взагалі є країна землеробська, мужицька, з мужицькою культурою.

Не тільки ідея народності, але й ідея слов’янської федерації були тими підвалинами, на яких базувалася вся наукова і громадська діяльність М.Грушевського. Не випадково, навіть у моменти жорсткої кризи федералістських ідей в Україні в 1918 р., він називав федералістську традицію «провідною ідеєю нашого національного політичного життя».

На початку 1918 р. IV Універсалом Центральної Ради Україна проголошувалася самостійною, незалежною республікою. Проте й тоді Грушевський залишався на позиціях федералізму, щоправда, в ширшому його розумінні. Підкреслюючи, що він «був і залишається далі федералістом, оскільки не вважає, як перед тим, так і тепер, самотнього державного відокремлення за політичний ідеал», вчений далі писав: «...Ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому — до федерації всього світу».

Відомим українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В.Липинський (1882—1931). Українська держава у майбутньому, на думку Липинського, має бути незалежною монархією спадкового характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним «національним прапором», найвищим символом держави.

Політична програма В.Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканості особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) гарантія об’єднання в українській державі всіх українських земель, а в зовнішній політиці — військовий та економічний союз із Росією і Білорусією.

Важливою передумовою на шляху до здійснення цієї програми, на думку вченого, має стати поява української еліти, тобто «організація сильної і авторитетної групи, навколо якої могла б об’єднатись (як колись у варязько-князівській чи шляхетсько-козацькій добі) і політично організуватись українська нація. Без теоретичного і практичного вирішення цієї проблеми ніякі, навіть найкращі орієнтації не допоможуть нам стати нацією і державою».

Особливу роль у формуванні та розвитку української політичної думки відіграли відверто націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Міхновського. Так, Д. Ткачук зауважував, що «націоналістична ідеологія — це не є штучно видумана теорія (наука)», а «цілий ряд тісно із собою пов’язаних правд... що на їх підставі розвивається життя... і, отже, життя нації».

Націоналізм Донцов розглядав як світогляд, що виступає стимулом усіх людських починань і допомагає налагодити взаємини між усіма суб’єктами. Проголошуючи головним чинником діяльності людини вольовий аспект людської психіки, він підносить до рівня абсолютних людських цінностей ірраціоналізм, експансію, насильництво і фанатизм. Центральною тезою ідеології чинного, або інтегрального націоналізму Д. Донцова було поняття волі, яке в нього випливало з ніцшеанської концепції «волі до влади». Саме у волі Донцов убачав початок усіх здорових людських починань, «вічний невсипучий гін», який все перетворює в житті суспільства. Оскільки український народ довгий час пригнічувався, то такий стан нереалізованого прагнення національного самоствердження є майже постійним, а тому націоналізм набуває реального суспільного сенсу, волі до власної культури, до самостійного державницького буття.

Ось чому для Д.Донцова не стояло питання про справедливість чи несправедливість запропонованого ним «чинного націоналізму». «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема... Життя признає її тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є ділема: або перемогти, або загинути».

Плани семінарських занять

1. Політичні ідеї Київської Русі та вчених Києво-Могилянської академії.
2. Розвиток політичних ідей в Україні в ХІХ—ХХ століттях.

Теми рефератів

1. Пилип Орлик і його Конституція.
2. Суспільно-політичні погляди М.С.Грушевського.

Література

Грушевський М.С. Історія України-Руси. — К., 1991.
Винниченко В. Відродження нації. І, ІІ, ІІІ частини. — К., 1920.
Замалеев А.Ф., Зац В.А. Мыслители Киевской Руси. — К., 1981.
Костомаров М.І. Книга буття українського народу. Закон божий. — К., 1991.
Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. — К., 1991.
Липинський В. Україна на переломі. Вивід прав України. — К., 1964.
Потульницький В. Історія української політології. — К., 1992.
Потульницький В. Теорія української політології. — К., 1993.
Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. — К., 1991.

Навчальні завдання

1. У «Повісті временних літ» наводяться такі слова київського князя Святослава до своїх воїнів напередодні битви:
І не посоромимо землі Руської.
А ляжемо тут кістьми — мертвим сорому немає.
А коли побіжимо, то сором нам.
І не маємо втікати, а станемо кріпко,
Я ж попереду вас піду.
Які почуття і думки викликають у вас ці рядки?
2. Важливу роль у розвитку української політичної думки, демократичних засад державотворення відіграла Конституція Пилипа Орлика. Згідно з цією Конституцією, Україна мала бути конституційно-демократичною, правовою республікою. «Гетьманське самодержавство» обмежувалося Генеральною радою, яка складалася з генеральної старшини, полковників та виборних депутатів. Тричі на рік належало збирати сейм з полкової та сотенної старшини, депутатів і послів із запорозького війська. Передбачалася сувора окремішність державного скарбу від коштів, що виділялися в розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст. Прокоментуйте ці положення Конституції П. Орлика.
3. Порівняйте погляди М. Драгоманова та М. Грушевського на проблеми влади, народу та автономно-федералістичний устрій України.
4. І. Франко свої політичні погляди на проблему федерації виклав у такому порядку: створення федерації в межах возз’єднаної України; створення федерації в межах визволених народів Росії, об’єднання слов’янських націй у єдину федерацію, оформлення всесвітньої федерації. Прокоментуйте ці думки І. Франка.
5. В. Винниченкові належать такі слова: «Нація без державності є покалічений людський колективний організм. Через це так жагуче всі так звані «недержавні нації» прагнуть своєї держави, через це так самовіддано окремі члени її віддають сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, хто стоїть на заваді цьому, себто які тримають їх колектив у покаліченому стані.» Прокоментуйте це висловлення.
6. Резюме своїх політичних і світоглядних поглядів В. Липинський виклав так: «Навіть найтрудніше завдання може бути виконане, коли є стихійне, вроджене хотіння — ясна ідея, усвідомлююча хотіння; воля та розум потрібні для здійснення ідеї — віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами; і любов до людей та до землі, серед і на якій має здійснюватися дана ідея». Висловіть ваше ставлення до політичних поглядів В.Липинського.
7. Зробіть порівняльний аналіз поглядів на природу націоналізму Д.Донцова та М.Міхновського.

Завдання для перевірки знань

1. Які характерні риси притаманні розвитку політичної думки в Україні часів Київської Русі?
2. Яку роль у поширенні політичних знань відіграла Києво-Могилянська академія?
3. Що принципово нового в розвиток української політичної думки було внесено Конституцією Пилипа Орлика?
4. Які політичні ідеї пропагували й відстоювали учасники Кирило-Мефодіївського товариства?
5. У чому суть ідейно-політичних поглядів М. Драгоманова та М. Грушевського?
6. Які основні положення політичної доктрини В.Липинського?
7. Яку роль у розвитку української політичної думки відіграли націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Міхновського?

ЗМІСТ



 
 
© Chitalka.net.ua