Головна сторінка

Студентська бібліотека "Читалка"

Документалістика
Екологія
Економіка
Етика
Етнополітологія
Зовнішня політика
Історія
Історія правознавства
Культурологія
Логіка
Медицина
Міжнародні відносини
Мовознавство
Наукові дослідження
Педагогіка та психологія
Політичне лідерство
Політичне прогнозування
Політичний аналіз
Політологія
Правознавство
Релігієзнавство
Соціологія
Теорія політики
Філософія
Цивільна оборона
Словники
 

Історія України (Ч.1) (І.К. Рибалко)
   

3. Народні рухи в останній третині XVII ст.


   Участь народних мас України у селянській війні під проводом Степана Разіна.
    Трудящі України вели вперту боротьбу проти соціального й національного гніту. Вони вели цю боротьбу спільно з російськими народними масами, гноблення яких, як і трудящих інших національностей Росії, з боку царизму й поміщиків посилювалося. Яскравою сторінкою цієї спільної боротьби народних мас проти феодально-кріпосницького гніту була селянська війна під проводом Степана Разіна, яка тривала від 1667 до 1671 р. і охопила Дон, Поволжя, Слобідську Україну та інші території. Активну участь у ній брали російські й українські селяни, донські, запорізькі й слобідські козаки, а також трудящі інших національностей Поволжя — марі, мордва, чуваші, татари, удмурти, башкири.
    Селянська війна під проводом Степана Разіна, яка мала яскраво виражений антикріпосницький характер, викликала значне посилення боротьби селянсько-козацьких мас в Україні. Багато українських козаків, селян і робітних людей Торських соляних промислів боролися проти поміщиків і царських військ у загонах Степана Разіна. Степан Разін, знаючи про незадоволення населення Слобідської України, послав на початку серпня 1670 р. сюди кілька повстанських загонів з-під Царицина, щоб вони підняли повстання. Пішли, зокрема, загони під керівництвом брата Степана Разіна Фрола, отаманів Федора Шадри, Якова Гаврилова, названого брата Степана Разіна українського козака з Опішні Олексія Хромого, якого на Дону називали Леськом Черкашенином.
    У ніч на 9 вересня 1670 р. до м. Острогозька підійшов передовий загін разінців на чолі з Федором Шадрою. Місцевий полковник Іван Дзиковський, незадоволений, як і чимало інших козацьких старшин, обмеженням царським урядом політичної ролі старшини, підтримував ще з 1668 р. зв'язки з Разіним і тепер розпорядився пропустити разінців до міста через потайні ворота.
    Разінців підтримало бідне населення Острогозька. Повстанці вбили приказного Івана Горєлкова, а потім скарали й воєводу Мезенцева, ліквідувавши таким чином у місті воєводську владу. Після цього загін разінців і повсталих острогозьців 10 вересня 1670 р. підійшов до м. Ольшанська і при активній підтримці населення взяв його. Але група козацьких старшин разом з російськими поміщиками й духівництвом влаштували змову. Напавши зненацька на повстанців, змовники захопили Івана Дзиковського та інших керівників повстання. Всі вони 29 вересня 1670 р. були «казнены смертью... на площади расстреляны из мушкетов». Страшним катуванням були піддані й рядові повстанці.
    Повстання, придушене в Острогозьку, спалахнуло в інших містах Слобожанщини. 14 жовтня 1670 р. загін донських козаків на чолі з Олексієм Хромим захопив Маяцьк і Цареборисів (тепер с Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської обл.). Разом з місцевими козаками й робітними людьми Торських соляних промислів, що приєдналися до них, разінці рушили на Балаклію, Зміїв, Чугуїв, Мерефу, Колонтаїв. Опорним центром повстанців став Зміїв. Отже^ восени 1670 р. повстанням була охоплена більшість міст Слобідської України.
    Лише за допомогою значних військових сил царському урядові вдалось придушити повстання на Слобожанщині. Були розбиті також основні сили Степана Разіна. Селянська війна проти феодально-кріпосницького гніту, в якій єдиним фронтом виступали російські, українські народні маси та трудящі інших національностей, зазнала поразки. Але боротьба народних мас за своє визволення продовжувалась.
    Народні повстання на Лівобережжі
    На Лівобережжі рядові козаки й селяни, змучені здирствами старшин і монастирів, незадоволені невдалим і виснажливим походом на Крим, у липні 1687 р. виступили проти своїх експлуататорів. Уже на кінець липня повстання охопило значну територію Лівобережжя — Гадяцький, Прилуцький, Переяславський, Лубенський, Миргородський, Стародубський, Чернігівський полки. Повстанці нападали на маєтності старшини, шляхти і монастирів, убивали їхніх власників і орендарів, розбирали худобу, хліб та інше майно. Історичні джерела підкреслюють антифеодальний, народний характер повстання. Так, у Лизогубівському літописі говориться, що «чернь і мужики панов своїх, а паче ариндаров грабовали, а иных... в смерть забивалы, по городам і в войску».
    Повстання охопило й козацьке військо — як головний табір, що стояв на р. Коломаці, так і козацькі полки, які перебували поблизу Запоріжжя. Козаки почали розправлятися з старшинами, захоплювати їхніх коней і пожитки.
    Проте Мазепа, спираючись на наймані сердюцькі й компанійські полки та царські війська, жорстоко придушив повстання. Малюючи розправу над повстанцями, літописець Величко писав, що «едним виннейшим руки и ноги поламано, другим голови неистовие оттинано, третих на шибеницах вешано, четвертих на худобах карано, з пятих глупство киями вигоняно».
    Але хоч повстання 1687 р. було придушене, народна боротьба не припинялася.
    Зокрема, великих розмірів набрали селянсько-козацькі виступи влітку 1689 p., після другого походу в Крим. Унаслідок того невдалого походу «многое тогда от войска московского и козацкого на Голицына и гетмана было роптание и клятва». Генеральний суддя М. Вуяхевич, що був тоді наказним гетьманом (Мазепа поїхав до Москви), писав Мазепі, що йому важко тримати народні маси в покорі, бо «люди його не слухаються, властей не поважають, розбігаються в різні сторони». «Що можемо зробити,— писав Вуяхевич,— з якимись кількома тисячами дворян проти великого числа неслухняних. Не так страшні нам невірні татари, як свої нехристи, що страху божого не мають і начальства не слухають».
    Виступ Петрика.
    Своєрідним був виступ під проводом Петра Іваненка", або Петрика. Петро Іваненко (Петрик) — полтавський уродженець, був одружений з племінницею генерального писаря Василя Кочубея, старший канцелярист Генеральної військової канцелярії. Весною 1692 р. Кочубей послав Петрика з якимось дорученням із Батурина до Полтави, після виконання якого Петрик втік на Запоріжжя, де був обраний військовим писарем. Петрик став виступати проти гетьмана і панування Москви в Україні, причому визволення українських земель з-під влади царя планував здійснити з допомогою кримських татар.
    Поїхавши з групою січовиків до Криму, Петрик 26 травня 1692 р. уклав договір з кримським ханом. Текст цього договору опублікував у 1927 р. проф. О. Оглоблин. Договір був складений від імені «князівства удільного Київського, Чернігівського і всього війська Запорізького городового й народу малоросійського», до якого мали бути приєднані Правобережжя — «чигиринська сторона з усіма городами» частина Слобідської України. Це князівство, тобто Україна, і Крим зобов'язувалися тримати між собою «вічний мир і братство» та оборонятися від зазіхань Москви й Польщі. Крім того, за договором Україна мали право безмитної торгівлі, українцям дозволялось вільне рибальство, полювання й добування солі на нижньому Дніпрі.
    Уклавши договір з кримським ханом, Петрик з 20 тис. татар влітку 1692 р. прибув на Запоріжжя, де до нього приєдналося всього чоловік п'ятсот голоти, що й обрала його гетьманом. Петрик став розсилати по Україні універсали з закликами «визволити Україну від тиранства Москви і немилостивих панів». Він закликав народні маси де боротьби проти Польщі й Москви, виступав проти старшин, проти «чортів-панів», орендарів і «дуків, що їм царі маєтності понадавали».
    Загони Петрика й татар, вийшовши з Січі, вступили на південь Гетьманщини, на територію Полтавського полку, береги Орелі і Ворскли. Населення окремих міст, зокрема Царичанки й Китайгорода, підтримали Петрика. Але полтавці вчинили йому опір, проти нього виступили лівобережні козацькі полки під проводом Мазепи і російські війська воєводи Б. Шереметева та князя Барятинського. Татари стали втікати, а разом з ними й Петрик з своїми прихильниками.
    Після цього татари разом з Петриком ще не раз нападали й руйнували українські землі. 1603 р. вони вторг-лися в Полтавський полк, 1694 р.— у Переяславський, 1696 р.т-знову в Полтавський полк.
    Мазепа, щоб позбутися Петрика, пообіцяв за його вбивство дати тисячу рублів. Якийсь Вечірченко наспів Петрика й проколов списом, але і його вбили.
    Козацтво і визвольна боротьба на Правобережжі. С Палій.
    Невимовно тяжкий соціальний і національний гніт на Правобережжі на західноукраїнських землях викликав протест з боку гноблених селян і міщан. Вони відмовлялися виконувати повинності, втікали від панів, інколи об'єднувалися в опришківські загони (в Галицькому Прикарпатті), нападали на маєтки шляхтичів, їхніх власників убивали, а майно роздавали біднякам. Але найбільше селян тікало на південну Київщину і Брадлавщину, на Правобережне Подніпров'я, де у 80-х роках XVII ст. виникли нові козацькі полки. Наприкінці 70-х років XVII ст. польський уряд під тиском магнатів і шляхти фактично ліквідував козацтво на Правобережжі. Коли в 1679 р. помер козацький гетьман Остап Гоголь, що служив польському урядові, уряд не призначив нового гетьмана. А з загонів козаків, які ще залишилися, організували наймані військові загони. Але оскільки польський уряд своїми силами й найманими загонами не міг справитися з турецько-татарськими нападами, король видав у 1684 р. універсал, підтверджений у 1685 р. сеймовою конституцією, який узаконив існування козацьких полків, визнав їх права і вольності і дозволив займати землі навколо Корсуня, Черкас, Чигирина, Лисянки, Умані, понад Тясмином і Тікичем.
    Найбільш видатними організаторами й керівниками козацьких полків стали полковники Семен Палій — у Фастові, Самуїл Іванович (Самусь) — у Богуславі, Захар Іскра — в Корсуні і Андрій Абазин — у Брацлаві.
    Найвизначнішими серед них був Семен Пилипович Гурко, якого запорожці прозвали Палієм. Походив він з козацького роду з м. Борзни Ніжинського полку. Наприкінці 70-х років пішов на Запорізьку Січ, де в походах проти татар і турків відзначився хоробрістю і мужністю. Будучи полковником, у 1684 р. оселився на Фастівщині, де став ватажком правобережного козацтва, очолив боротьбу всіх знедолених проти польсько-шляхетського наступу.
    Створення козацьких полків активізувало визвольний рух народних мас Правобережжя. Селяни, міщани, козаки піднімалися проти магнатів і шляхтичів, виганяли або вбивали їх, палили панські маєтки, захоплювали в них збіжжя, худобу та інше майно, усували від влади польських урядовців. Наприкінці XVII ст. значна територія Київщини, Брацлавщини й Поділля фактично визволилася з-під польсько-шляхетського панування і там був відновлений козацький устрій. Зміцнилися козацькі полки з центрами У Фастові, Вінниці, Брацлаві, Корсуні, Богуславі.
    Козацькі полковники, і передусім Палій, очолюючи народну боротьбу, ставили за мету повністю ліквідувати польсько-шляхетський режим і возз'єднати Правобережжя з Лівобережжям у складі Російської держави. Ще в 1688—1689 pp. Палій через гетьманський уряд Лівобережжя звертався до царя з проханням прийняти Правобережжя під свою владу. Але через те що Росія була зв'язана «Вічним миром» з Польщею (Польща виступала як союзник Росії у війнах проти Туреччини, а з початку XVIII ст. — проти Швеції), царський уряд не міг позитивно розв'язати цього питання. Він таємно допомагав правобережним козакам — посилав їм жалування, порох, свинець, залізо, різні подарунки; дав згоду на те, щоб Палій з козаками перейшов на Запоріжжя, а вже звідти на Лівобережну Україну.
    У той же час визвольна боротьба на Правобережжі проти шляхетської Польщі наростала і в 1702—1704 pp. вилилася у велике народне повстання.
← назад зміст вперед →


 
 
© Chitalka.net.ua