Головна сторінка

Студентська бібліотека "Читалка"

Документалістика
Екологія
Економіка
Етика
Етнополітологія
Зовнішня політика
Історія
Історія правознавства
Культурологія
Логіка
Медицина
Міжнародні відносини
Мовознавство
Наукові дослідження
Педагогіка та психологія
Політичне лідерство
Політичне прогнозування
Політичний аналіз
Політологія
Правознавство
Релігієзнавство
Соціологія
Теорія політики
Філософія
Цивільна оборона
Словники
 

Історія України (Ч.1) (І.К. Рибалко)
   

4. Посилення соціального і національного гніту на Правобережжі й Західноукраїнських землях. Піднесення народно-визвольного руху.


   Посилення гноблення народних мас на Правобережжі і західноукраїнських землях.
    Придушивши гайдамацьке повстання 1750 p., польські феодали посилили експлуатацію й гноблення українського селянства й міщанства. Ще більше посилився національно-релігійний гніт. Особливо кричущою була розправа уніатів над селянином містечка Мліева на Смілянщині Данилом Кушніром у 1766 p., змальована Шевченком у поемі «Гайдамаки». Кушнір, будучи церковним старостою (титарем), не дав уніатам ключів від церкви і відмовився прийняти унію. Його відправили у польсько-шляхетський військовий табір до Вільшаної, де жорстоко замучили.
    Посилення кріпосницького гніту, переслідування православної віри, розгром православних церков, примусове окатоличення українського народу, свавілля польських шляхтичів на Правобережжі привели до піднесення визвольного і антифеодального гайдамацького руху.
    Коліївщина 1768 р.
    Найбільшого розмаху гайдамацький рух набрав у 1768 p., коли як писав Шевченко:
    Замучені руки
    Розв'язались — і кров за кров,
    І муки за муки!
    Це повстання увійшло в історію під назвою «Коліївщина» (мабуть, від слів — кіл, колоти, різати — «колій»).
    Підсилили і прискорили розвиток повстання в 1768 р. незгоди й чвари серед польських шляхтичів та вступ російського війська на Правобережжя. Підтиском царського уряду польський король С. Понятовський (1764—1795) 17 лютого 1768 р. підписав з російським урядом трактат про зрівняння в політичних правах з католиками православних і протестантів Значна частина польської шляхти була незадоволена цим трактатом. Створивши збройні союзи — конфедерації, із яких найсильнішою була Барська (м. Бар на Поділлі), шляхтичі виступили у «хрестовий похід» проти «схизматів». Конфедерати стали руйнувати православні церкви й монастирі, глумитися над православними святинями, знущатися з українських селян і міщан та вбивати їх.
    Для боротьби проти конфедератів царизм направив на Правобережжя військо. Серед українських селян, які уже до вступу російського війська на Правобережжя почали повстання, поширилася чутка, що нібито цариця Катерина II видала «Золоту грамоту» з закликом до селян бити конфедератів — шляхту. Це також сприяло розгортанню селянського повстання на Правобережжі.
    Найбільшого розмаху повстання набрали на Київщині й Брацлавщині. Тут діяли повстанські загони наймита-гончара Семена Неживого, що громив маєтки шляхтичів і корчми орендарів у районі Сміли, Медведівки, Мошон, Крилова, Канева, Чигирина, Черкас; Микити Швачки й Андрія Журби, які діяли в районі Білої Церкви, Фастова, Богуслава; Івана Бондаренко — в районі Радомишля, Брусилова, Макарова та ін., всього близько 30 загонів.
    Центральною подією повстання 1768 р. був виступ під керівництвом М. Залізняка та І. Ґонти і взяття їхніми загонами Умані. Син селянина з м. Медведівки на Чигиринщині Максим Залізняк тринадцятирічним юнаком, після смерті батька, пішов на Запоріжжя. Там, а потім в Очакові він наймитував. Розумний, енергійний і відважний, сповнений ненависті до експлуататорів, Залізняк разом з іншими наймитами у 1767 р. прийшов на Київщину, де став послушником спочатку Онуфріївського, а навесні 1768 р. Мотронинського монастиря (поблизу від Чигирина).
    У Холодному Яру, у лісі недалеко від Чигирина, Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його полковником. Тут ігумен Мотронинського монастиря, який був недалеко звідси, Мельхіседек Значко-Яворський нібито благословив гайдамаків на боротьбу проти шляхти — католиків і висвятив їм ножі.
    З-під Чигирина, з Холодного Яру, Залізняк 26 травня вирушив до Умані, винищуючи по дорозі шляхту. Його загін узяв Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Канів, Мошни, Лисянку. Це про той час говорив Шевченко, що
    Зійшло соліте; Україна —
    Де палала, тліла,
    А де шляхта, затершися,
    У будинках мліла.
    Скрізь по селах шибениці;
    Навішано трупу —
    Тілько старших, а так
    шляхта — Купою на купі.
    На улицях, на розпуттях Собаки, ворони Гризуть шляхту, клюють очі; Ніхто не боронить Та й нікому: осталися Діти та собаки,— Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки. Проти загону Залізняка шляхта вислала загін надвірного козацтва на чолі з уманським сотником Іваном Гонтою.
    Іван Гонта походив з сім'ї селянина-кріпака з с. Розсішки на Уманщині (тепер Христинівського р-ну Черкаської обл.). Як сотник надвірного козацтва, він дістав від Потоцького у володіння два села — Орадівку і своє рідне — Розсішки.
    Замість того щоб битися з Залізняком, Гонта об'єднав свій загін із загоном Залізняка в Лисянці і вони разом почали наступ на фортецю Умань, яка була резиденцією графа Потоцького. Сюди втекло багато польських панів, ксьондзів і орендарів.
    Підійшовши 9 червня 1768 р. до Умані, вранці другого дня Залізняк і Гонта зайняли місто. Тут гайдамаки перебили багато шляхти, католицького духівництва, купців, лихварів. Польські шляхетські письменники перебільшують кількість загиблих від гайдамаків, говорячи про кілька десятків тисяч. Насправді ж було знищено 1—2 тис. чол. Взяття Умані було кульмінаційним пунктом повстання 1768 р. і гайдамацького руху взагалі.
    Рада повстанців, що відбулася після взяття Умані, обрала Залізняка гетьманом, а Гонту — полковником і князем уманським. У визволених місцевостях уводилися козацькі порядки. Охопивши Київщину й Брацлавщину, повстання стало поширюватися на Поділля, Східну Галичину і загрожувало перекинутись на j власне польські землі, а також Лівобережжя, в Новоросійську губернію і на Запоріжжя. Це викликало тривогу як у польського, так і в російського уряду. До того ж назрівала війна з Туреччиною, і російське командування побоювалось за свій тил.
    За таких умов царські війська виступили на боротьбу проти повстанців. Загін донських козаків 27 червня під Уманню обманом оточив повстанський табір, заарештував Гонту й Залізняка та інших гайдамаків. Решту загонів було розбито в боях. Одночасно з царськими військами проти гайдамаків діяли й польські королівські війська.
    Гайдамаки — російські піддані, в тому числі й Залізняк (як запорожець), були привезені на суд до Києва і після тілесного покарання заслані на Сибір. Залізняк був відправлений у Нерчинськ.
    Польських підданих судив польський суд. Особливою лютістю виділявся регіментар Стемпковський, який розправлявся з захопленими повстанцями в містечку Кодні на Житомирщині, де перебував польський штаб. На шляху від Львова до Умані стояло близько 700 шибениць, на яких висіли гайдамаки. Усього загинуло у Кодні понад З тис. чоловік.
    Інший суд відбувся в с Сербах, недалеко від Могилева, над Дністром (на Поділлі), де кару чинив коронний гетьман Браницький. Два тижні бенкетуюча шляхта насолоджувалася видовищем нелюдської кари. Жахливих тортур зазнав Гонта — з нього були здерті смуги шкіри, а потім він був порубаний на частини, голову його прибили цвяхами до воріт Могилева.
    Так польська шляхта спільно з російським царизмом розправилася з великим народним повстанням українського народу — Коліївщиною.
    Незважаючи на поразку, гайдамацький рух, зокрема його найвищий етап — Коліївщина, мав велике історичне значення. Він завдав відчутного удару по відсталому магнатсько-шляхетському режиму в Польщі, розхитував феодально-кріпосницьку систему, стримував посилення соціального й національного гноблення, мав значний вплив на піднесення атифеодальної боротьби по всій Україні, Білорусі, Польщі, Молдові, Угорщині. Справедлива боротьба гайдамаків знайшла відображення в народних піснях, творах Т. Г. Шевченка, зокрема в його поемі «Гайдамаки».
    Загарбання західноукраїнських земель Австрією та їх становище наприкінці XVIII ст.
    Придушення Коліївщини не спинило розвалу й занепаду польсько-шляхетської держави. Гоноровиті магнати й шляхтичі, що думали тільки про розкішне й. розгульне життя, гальмували розвиток міст, торгівлі, буржуазних відносин, своїм свавіллям, шляхетською «демократією» розхитували і підривали міць Польської держави.
    Скориставшись із ослаблення Польщі, правлячі кола Пруссії й Австрії провели поділи Польської держави. Царська Росія теж брала в них участь, переслідуючи мету включити до свого складу українські й білоруські землі, загарбані польською шляхтою. У 1772 р. Пруссія, Австрія і Росія уклали угоду про перший поділ Польщі. За цією угодою до складу Російської держави відійшла східна частина Білорусі (воєводства Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частина Мінського). Галичину захопила Австрія. У 1774 р. вона окупувала також Буковину, визволену російськими військами від турецького гноблення. А ще раніше, наприкінці XVII ст., влада Австрії поширилася й на Закарпаття.
    Отже, на кінець XVIII ст. майже всі західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття — потрапили до складу Австрійської монархії, що була однією з найвідсталіших феодальних країн Європи.
    У складі Австрії становище трудящих західноукраїнських земель ще більше погіршилося. До гніту польських, угорських, румунських, молдовських і українських феодалів додалося гноблення й правлячих кіл Австрії, які, підтримуючи місцевих, зокрема польських, поміщиків, збільшували податки й проводили політику насильного онімечування населення.
    Народні рухи в Україні у другій половині XVII—XVIII ст. в історіографії.
    Народні рухи в Україні в другій половині XVII—XVIII ст., спрямовані проти феодально-кріпосницького визиску й національно-релігійного гніту, за винятком гайдамаччини, до 1917 р. істориками вивчалися слабо. За радянські часи, у повоєнні десятиліття, історики підкреслювали закономірність, справедливість і прогресивність народних рухів, досліджуються спільні дії українських і російських селян, козаків, міщан проти експлуататорів. К. Стецюк у монографії, виданій в 1947 p., показала вплив повстання під проводом Степана Разіна на розгортання класової боротьби в Україні, а в книзі, що вийшла в світ у 1960 p., висвітлила народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50—70 роки XVII ст. У 60-х роках були опубліковані ґрунтовні монографії В. Грабовецького про селянський рух на Прикарпатті в другій половині XVII — першій половині XVIII ст. і про антифеодальну боротьбу карпатського опришківства XVI — XIX ст. Цікавою є праця Г. Сергієнка, видана в 1963 р., про визвольний рух на Правобережжі наприкінці XVII — на початку XVIII ст.
    Особливе місце серед народних виступів розглядуваного періоду зайняло повстання в селі Турбаях (1789—1793 pp.). Це було чи не найбільше повстання, спрямоване проти експлуатації селян — колишніх козаків — українськими старшинами-поміщиками і не ускладнене національним моментом. Однією з перших це повстання досліджувала О. Єфименко, що написала на основі архівних матеріалів працю «Турбаївська катастрофа» (1891 p.). Саме вона першою правильно підкреслила, що в історії Турбаїв, «як сонце у малій каплі води», відбилося те, що діялося по всій Малоросії. За радянських часів у 1932 р. про Турбаївське повстання було видано збірник матеріалів, у 1947 р. — невелику книжку К. Гуслистого, а в 1950 р. — ґрунтовну монографію І. Гуржія.
    Ряд питань історії народних рухів XVIII ст. розробляли І. Бутич, В. Голобуцький, Т. Муравльова, В. Дядиченко та ін. Оригінальну монографію про формування соціальної свідомості народних мас України в ході класової боротьби в другій половині XVIII ст. написав і опублікував у 1985 р. В. Смолій.
    Великий інтерес викликали до себе і діставали неоднакову оцінку істориків гайдамацькі рухи XVIII ст. Одним із перших їх досліджував дворянський історик А. Скальковський, який у 1845 р. опублікував книгу «Наезды гайдамак на Западную Украину в XVIII в. 1733—1768» (Одесса, 1845). Гайдамаків він називав «сухопутними піратами», «розбійниками», «грабіжниками», «п'яницями», «хамами» і т. п. Різку відповідь Скальковському у своєму творі «Холодний Яр» (1845) дав Т. Шевченко. Шевченко вважав гайдамацький рух справедливим рухом народних мас. Це особливо яскраво відбилося в його поемі «Гайдамаки».
    Негативно оцінювали гайдамаччину П. Куліш («Мальована гайдамаччина». Правда. 1879. № 9-—12) і Д. Мордовцев («Гайдаматчина или колиивщина. Разбойничьи общины (1730—1768)». Спб., 1884. Перше видання 1870 р.) У 1846 р. 25 липня у листі до Т. Шевченка Куліш назвав коліївщину «торжеством м'ясників», а його поему —«кривавою бойнею, від якої мимоволі відвертаєшся».
    Але більшість українських істориків — М. Максимович («Сказание о колиивщине (1839)», Русск. архив. 1875. № 5), В. Антонович («Исследование о гайдамачестве по актам 1700—1768». К-, 1876), О. Єфименко («Из истории борьбы малорусского народа с поляками (1879)»// Южная Русь. II. Спб., 1905), Я. Шульгін («Очерк колиивщины». К-, 1890) та інші — оцінювали гайдамаччину і, зокрема, коліївщину, як справедливий селянський рух проти соціального й національного гноблення, як боротьбу українського селянства за свої права й волю.
    Польські історики Т. Корзон, Ф. Равіта-Гавронський, О. Яблоновський характеризували гайдамаччину як «попросту розбої». Причиною її вони вважали не гноблення народних мас польськими шляхтичами й магнатами, а природну дикість українського селянина, його огиду до мирної хліборобської праці й прихильність до ледарства та бунтів. Українські історики спростували ці злісні вигадки польських істориків. Зокрема, заперечуючи їх твердження про розбійницький характер гайдамацьких рухів, Я. Шульгін писав: «Ми прямо вважали цей рух проявом самостійного усвідомленого протесту південноросійського селянства, пригніченого поляками в соціальному і релігійному відношенні».
    За радянських часів дослідження гайдамаччини продовжувалося, причому історики відшукали, зібрали, опублікували й використали в своїх працях немало невідомих раніше матеріалів, висунули й обґрунтували ряд нових положень і висновків. Ще в 20-ті роки цікаві праці опублікували О. Гермайзе («Коліївщина в світлі новознайдених матеріалів»//Україна. 1924. № 1—2) і М. Горбань («Гайдамаччина 1750 року».— X., 1926).
    У пізніші роки праця над проблемами гайдамацького руху тривала. Найбільш істотними є праці про Коліївщину К. Гуслистого (1947), про Максима Залізняка В. Голобуцького (1960), узагальнююча монографія про гайдамацький рух 20—60-х років XVIII ст. О. Лоли (1965), книга «Коліївщина 1768», в якій зібрані матеріали ювілейної наукової сесії, присвяченої 200-річчю Коліївщини в 1968 р. (1970). Серед публікацій документів і матеріалів радянських часів про гайдамацькі рухи на найбільшу увагу заслуговує видана Археографічною комісією ВУАН у 1931 р. «Коденська книга судових справ» і опублікований у видавництві «Наукова думка» в 1970 р. збірник документів «Гайдамацький рух на Україні у XVIII ст.».
    Гайдамацькі рухи, зокрема Коліївщина, знайшли яскраве зображення в художній літературі. Ще в 1891 р. був опублікований великий роман М. Старицького «Останні орли». У радянські часи з цієї проблематики читачі одержали ряд художніх творів: романи Ю. Мушкетика «Гайдамаки» (1957), М. Сиротюка «Побратався сокіл» (1964), «На крутозламі» (1980) і «Великий благовіст» (1983), М. Глухенького «Коліївщина» (1966), повість Я- Стецюка «Гонта» (1969).
← назад зміст вперед →


 
 
© Chitalka.net.ua