Головна сторінка

Студентська бібліотека "Читалка"

Документалістика
Екологія
Економіка
Етика
Етнополітологія
Зовнішня політика
Історія
Історія правознавства
Культурологія
Логіка
Медицина
Міжнародні відносини
Мовознавство
Наукові дослідження
Педагогіка та психологія
Політичне лідерство
Політичне прогнозування
Політичний аналіз
Політологія
Правознавство
Релігієзнавство
Соціологія
Теорія політики
Філософія
Цивільна оборона
Словники
 

Історія України (Ч.2) (І.К. Рибалко)
   

2. Передумови і підготовка до скасування кріпосного права.


   Криза самодержавно кріпосницької системи.
    У першій половині XIX ст. у Російській державі, в тому числі в Україні, відбувався швидкий розклад феодально-кріпосницької системи і формувався новий, більш прогресивний капіталістичний уклад. Поміщицьке, кріпосне господарство, що ґрунтувалося на особистій залежності селян і примусовій кріпацькій праці, на середину XIX ст. переживало стан глибокої кризи. Розвиток капіталізму гальмувався наявністю кріпацтва, за якого через прикріплення селян до землі й позаекономічний примус вільного притоку робочих рук на промислові підприємства не було, кріпацька праця залишалася низькопродуктивною, невигідною, внутрішній ринок вузьким, а техніка відсталою, рутинною, бо через темноту, забитість і незацікавленість робітника-кріпака застосовувати нові машини було неможливо. Весь хід економічного розвитку, інтереси суспільного прогресу настійно вимагали ліквідації кріпосного права.
    Наприкінці 50-х — на початку 60-х років (1859—1861) у Росії в цілому, а, отже, і в Україні склалася гостра криза самодержавно-кріпосницької системи, яку радянські історики, йдучи за В. Леніним, називають революційною ситуацією, що могла перерости в революцію. Як відомо, В. Ленін називав три головні ознаки революційної ситуації: «1) Неможливість для пануючих класів зберегти в незміненому вигляді своє панування; та чи інша криза «верхів», криза політики пануючого класу, що створює розколину, в яку проривається невдоволення й обурення пригноблених класів. Для настання революції звичайно буває не досить, щоб «низи не хотіли», а потрібно ще, щоб «верхи не могли» жити по-старому. 2) Загострення, вище від звичайного, злиднів і бідувань пригноблених класів. 3) Значне підвищення, внаслідок зазначених причин, активності мас, які в «мирну» епоху дають себе грабувати спокійно, а в бурхливі часи приводяться, як усією обстановкою кризи, так і самими «верхами», до самостійного історичного виступу».
    Нездатність і неспроможність царського уряду організувати військове виробництво й забезпечити успішні дії армії, що яскраво виявилися в час Кримської війни 1853—1856 pp., поразки на фронтах і втрата зовнішньополітичного престижу, господарська й політична відсталість країни, неможливість старими методами усунути кризу кріпосницького господарства і наростання боротьби народних мас, «низів» викликали загальне незадоволення в суспільстві, свідчили про те, що «верхи» уже не могли правити по-старому. Боячись нової «пугачовщини», найбільш далекоглядні представники поміщицького класу стали заявляти про необхідність скасування кріпосного права.
    Погіршення становища народних мас і посилення селянського руху.
    Кримська війна, що вимагала великої кількості людських і матеріальних ресурсів, різко погіршила становище народних мас усієї країни. При цьому, в 50-х роках XIX ст. оскільки Україна була найближчим тилом і базою постачання російської армії, особливо тяжкий тягар припав на селянство України.
    Погіршення становища народних мас привело до загострення суспільних суперечностей і посилення передусім селянських рухів. Протягом 50-х років незадоволення селянства дуже швидко наростало і збільшувалася кількість селянських виступів. Якщо в 1850—1854 pp., за неповними офіційними даними, в Росії стався 141 селянський виступ, то за 1855—1861 pp. їх спалахнуло 333. Разом же за останнє передреформене десятиріччя (1851—1861 pp.), за підрахунками істориків, у Росії відбувся 591 селянський виступ, що становить 41 % загального числа виступів, які відомі за попередні шістдесят років (1801—1861 pp.).
    «Київська козаччина» (1855 р.).
    Особливо сильними були селянські рухи, викликані погіршенням становища народних мас у період Кримської війни 1853—1856 pp. Одним із найбільш масових селянських рухів 50-х років був рух 1855 p., який охопив величезну територію від Чорного моря до Нижньої Волги, від України до Уралу, і розповсюдився на 16 губерній як великоруських, так і українських (Воронезьку, Саратовську, Самарську, Казанську, Київську, Чернігівську та ін.).
    В Україні ширші і найгостріші селянські виступи в 1855 р. сталися в Київській губернії. Вони дістали назву «Київської козаччини». Безпосереднім приводом до них послужило опублікування царського маніфесту від 29 січня 1855 р. про створення рухомого державного ополчення.
    Маніфест закликав людей усіх станів формувати ополчення й вирушати на війну для боротьби проти ворога. Цей маніфест читали своїм прихожанам у церквах священики. У багатьох селах Київщини, де були ще свіжі згадки про запорізьке козацтво, стали швидко поширювати чутки, що цар у своєму «указі», який приховують поміщики й попи, закликав усіх селян записуватися в козаки. Після запису в козаки, думали селяни, вони за службу вітчизні будуть звільнені від кріпацтва, одержать поміщицькі землі й майно, стануть вільними хліборобами. «Записати нас, — говорили священикам селяни, — всіх у вільні козаки, присягнути, що ми вже не панські, що поля й луки — наші, і все, що є у панів — наше. Воно і є так, бо ми й наші предки за все це уже відробили».
    Селяни примушували попів або інших письменних людей складати списки вільних козаків, а, записавшись у ці списки, вважали себе вільними, переставали відбувати панщину, виконувати розпорядження поміщиків і урядовців, створювали свої власні виборні органи самоврядування— «сільські громади», які чинили суд, порядкували в селах, починали відбирати в поміщиків землі і майно. Найбільш активну участь у виступах брали селяни «піші», мало заможні. Селяни висували своїх ватажків, таких, як Василь Бзенко, Іван та Микола Бернадські, Яків Романовський, Михайло Гайденко, Корній Зарченко та ін. У русі брали участь також безстрочновідпускні солдати, представники міської бідноти, сільського духівництва, різночинної інтелігенції.
    Почавшись у лютому 1855 р. у Васильківському повіті, рух у вільні козаки в березні-квітні охопив 8 із 12 повітів Київської губернії — Таращанський, Васильківський, Київський, Звенигородський, Черкаський, Уманський, Сквирський, Канівський (понад 500 сіл).
    Непослух селян поміщикам набув масового характеру, й пани змушені були з багатьох сіл утікати. На придушення «козаччини» в Київську губернію царський уряд послав 16 ескадронів кінноти, дві роти саперів, дивізіон піхоти, резервний батальйон. У ряді сіл селяни вступали в бій з військами. Найбільш гострими, з жертвами, були сутички між селянами й військами та поліцією у селах Виковій Греблі (Васильківський повіт), Березні (Сквирський повіт), Корсуні і містечку Таганчі (Канівський повіт). За неповними даними, в ході сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасників руху.
    «Похід селян у Таврію за волею» (1856 р.).
    Але й після придушення київ «Київська козаччина» селянський рух не припинився. Уже незабаром після закінчення Кримської війни, у квітні 1856 p., почався новий його спалах, що дістав назву «похід селян у Таврію за волею». Приводом до непокори поміщикам і масових утеч селян до Криму стали вперті чутки, які з швидкістю блискавки поширювалися по селах, про те, що начебто цар закликає поміщицьких селян заселяти зруйновані в час війни місцевості Криму і за це обіцяє їм волю, допомогу і високу поденну плату за казенні роботи. Так, в Ізюмському повіті на Харківщині котилася чутка, що десь за Дніпром, в Херсонських степах на горі сидить цар і роздає волю. А в Катеринославській і Херсонській губерніях також розносилася чутка, що на Перекопі в золотій шапці сидить цар і всім, хто приходить, роздає волю, а ті, хто не з'явиться або спізниться, залишаться по-старому в панській неволі.
    Під впливом цих чуток селяни масами, інколи цілими селами почали зніматися з насиджених місць, забирати все своє, а інколи й панське майно, й рухатися на південь, у «Таврію за волею». Найбільш масовим цей рух був на Катеринославщині й Херсонщині, зокрема у Катеринославському, Верхньодніпровському, Херсонському, Бобринецькому, Олександрівському і Єлисаветградському повітах. Про розмах цього руху можна судити з того, що тільки з Верхньодніпровського повіту піднялося в похід понад 15 тис. чол.— більше третини всіх кріпаків. Йшли селяни у «Таврію за волею», хоч і в меншій кількості, і з інших губерній — з Харківської, Полтавської, Чернігівської, а також з Орловської і Курської.
    Щоб припинити рух селян у Крим, царський уряд кинув значну кількість військових команд і численні загони поліції, поставив військові пости на Перекопі і переправах через Дніпро. У ряді місць відбулися збройні сутички між військовими командами й селянами, у ході яких були вбиті й поранені.
    Отже, в середині і другій половині 50-х років XIX ст. селянський рух на Україні, як і по всій країні, залишаючись за своїм характером стихійним і неорганізованим, ставав дедалі ширшим, масовішим і набував усе більш гострих форм. Селянські маси, вкрай збіднілі, гноблені й експлуатовані, не хотіли жити по-старому й вели посилену класову боротьбу проти поміщиків, за звільнення від кріпацтва, за волю. Селянський рух підривав підвалини феодально-кріпосницької системи взагалі й царизму зокрема і був одним з найважливіших чинників, які змусили царизм приступити до скасування кріпосного права згори, щоб не допустити його ліквідації знизу.
    Суспільно-політичний рух.
    Прогресуючий розклад феодально-кріпосницької системи, формування в її надрах нового, капіталістичного укладу, антикріпосницька боротьба селянства, вплив повстання декабристів, поширення прогресивних ідей і революції в Західній Європі, жорстока миколаївська реакція, за допомогою якої царизм намагався зберегти непорушним самодержавний кріпосницький режим у Росії, — все це зумовлювало в 40-х і 50-х роках XIX ст. посилення суспільно-політичного, визвольного руху. У рух включалося дедалі більше різночинної молоді — вихідців із міщан, купців, селян, дрібних чиновників, інтелігенції, духівництва та ін. З демократизацією складу учасників суспільного руху поступово змінювалося їх ставлення до народу. Якщо декабристи розраховували досягти перемоги над царизмом без народу, то нове покоління революціонерів, яке почало виступати на арену визвольної боротьби з 40-х років,— стало мріяти про залучення народних, передусім селянських мас до революції. Так у 40—50-х роках зароджувалася й розвивалася нова, радикальна течія суспільно-політичного руху.
    Головним питанням усього суспільного руху у той час була ліквідація кріпосного права й необмеженого самодержавства, що гальмували розвиток країни. Основним борцем проти кріпосного права виступало селянство. Виразниками інтересів багатомільйонних селянських мас і ставали діячі радикального напряму, яких радянські історики називали революційними демократами. Вони закликали народ до революційного знищення кріпосництва й царизму.
    Одночасно з цим у суспільному русі того часу, поряд із радикальною революційною течією, формувалася й течія ліберальна (від латинського—liber — вільний), яка відображала незадоволення всевладдям у країні поміщиків-кріпосників, широких прогресивних кіл тодішнього суспільства. Проте ліберали, картаючи кріпосне право й необмежене самодержавство, у той же час були противниками революції, кріпосне право й інші феодальні залишки планували ліквідувати шляхом реформ, що мав проводити сам царський уряд, поміщики. Антикріпосницька боротьба селянства збуджувала Й посилювала рух різночинної інтелігенції, яка в 50-х — на початку 60-х років приходила на зміну Дворянським революціонерам. Ідейними вождями революційно-демократичного руху тоді виступали М. Чернишевський, М. Добролюбов, М. Некрасов, Т. Шевченко, а за кордоном О. Герцен і М. Огарьов.
    Їхні революційні ідеї знаходили поширення і відгук в передових колах інтелігенції України.
    У 1856 р. серед студентів Харківського університету створилася одна з найбільш ранніх радикальних організацій, відома як Харківське, а потім, з 1858 р. Харківсько-Київське таємне товариство. Організаторами його були студенти Я. Бекман, М. Муравський, П. Завадський, П. Єфименко. Крім них, до товариства входили А. Савельев, В. Івков, О. Тищинський, К. Хлопов, В. Португалов, І. Марков, всього на осінь 1856 р. — 10 чол. Одночасно існував ще один таємний гурток під назвою «Комітет пасквілістів» або «Пасквільний комітет», що ставив своєю метою в рукописних творах (пасквілях) висміювати, викривати дії губернських властей і університетської адміністрації. До цього гуртка входили студенти брати Микола і Віктор Раєвські, Олексій і Євген Маркови, Микола Абаза. У листопаді 1856 р. на спільних зборах обох гуртків було створено єдине таємне товариство (12— 13 чол.).
    У цьому об'єднаному товаристві переважали радикальні, революційні настрої. Як говорив у своїй «Записці» Петро Завадський, метою таємного товариства було «здійснити загальний переворот у Росії, почавши з визволення селян». Передбачалися скасування кріпацтва, ліквідація самодержавства, створення республіканського правління з 50 виборних від усієї імперії, по одному від кожної губернії, не виключалася можливість і винищення царя та його сім'ї.
    Основним шляхом підготовки повстання члени товариства вважали пропаганду революційних ідей, зокрема розповсюдження революційних творів серед селян, солдатів, Інтелігенції. Вони діставали та поширювали нелегальні видання Герцена й навіть установили з ним безпосередній зв'язок. Крім того, члени товариства написали і розповсюдили кілька цікавих відозв — пародію на маніфест царя Олександра II до закінчення Кримської війни (1856 p.), пародію на царський маніфест, присвячений народженню великого князя Сергія Олександровича (1857 р.) та ін. У цих листівках автори викривали деспотизм самодержавства, бездарність, користолюбство і зловживання генералів та чиновників, закликали до «визволення Росії від Батиєвих спадкоємців», до «перемоги світла свободи над мороком самодержавства». Випускався також рукописний журнал «Свободне слово».
    Члени таємного товариства брали активну участь у студентських виступах проти сваволі адміністрації, які спалахнули в Харківському університеті в січні 1857 р. і квітні 1858 р. Близько 40 учасників квітневого (1858 р.) виступу, і серед них керівники таємного товариства Я. Бекман, П. Завадський і М. Муравський, були виключені з університету.
    Частина виключених, в тому числі Бекман і Муравський, перейшли до Київського університету, створили таємний гурток, що почав випускати нелегальний рукописний журнал «Гласность». Члени харківської і київської груп таємного товариства продовжували розповсюджувати революційні твори, вести пропаганду серед студентів, брали участь у створенні недільних шкіл. Вони ввійшли у зв'язки з нелегальним гуртком «вертепників», що існував у Московському університеті, та з гуртками студентів Петербурга, Казані, Катеринослава й інших міст.
    На початку 1860 р. 22 членів Харківсько-Київського товариства заарештували й віддали до суду. Більшість з них було відправлено на заслання.
    Для поширення й наростання суспільно-політичного руху велике значення мала творчість і діяльність Т. Шевченка. Звільнений у липні 1857 р. із заслання, він у 1858 р. приїхав до Петербурга, де познайомився з Чернишевським та його однодумцями. Шевченко захищав інтереси народних мас, кликав їх до боротьби проти самодержавства й поміщиків. Провіщаючи загибель царизму, в поемі «Неофіти» (8 грудня 1857 р.) Шевченко писав:
    Не громом праведним, святим
    Тебе заріжуть, мов собаку,
    Тебе уб'ють.
    Ножем тупим
    Уб'ють обухом.
    У вірші «Я не нездужаю, нівроку» (22 листопада 1858 р.) Шевченко роз'яснював народові, що царю вірити не можна, що «волю» здобувати треба боротьбою. Він писав:
    Добра не жди,
    Не жди сподіваної волі —
    Вона заснула: цар Микола
    її приспав. А щоб збудить
    Хиренну волю, треба миром,
    Громадою обух сталить;
    Та добре вигострить сокиру —
    Та й заходиться вже будить.
    Загальна криза феодально-кріпосницької системи, яка особливо яскраво виявилася у поразці царського уряду у Кримській війні, наростання селянських рухів і радикальних настроїв серед частини інтелігенції впливали на поширення опозиційних настроїв у суспільстві. У вищих сферах, у тому числі і в урядових колах посилювалися думки про необхідність проведення економічних і політичних перетворень, зокрема скасування кріпосного права. Так, серед поміщиків України розповсюджувався написаний ще в 1855 р. проект ліберального професора К. Кавеліна, в якому він пропонував поступово звільняти селян від кріпосної залежності з збереженням за ними земельних наділів з правом їх викупу разом з особистою свободою. В адресі, посланому цареві Олександру II в жовтні 1859 p., харківські, тверські і ярославські дворяни теж висували пропозиції «дарувати селянам повну свободу, з наділенням їх землею у власність, шляхом негайного викупу». За скасування кріпосного права з наділенням селян землею при обов'язковому викупі її й особи виступали в Україні цукрозаводчик граф Бобринський, харківські поміщики Д. Хрущов і ІІІретер, чернігівські — М. Судіенко та І. Миклашевський, київський — Нейман та деякі інші.
    Дедалі ширша і гостріша антикріпосницька боротьба селянства, зумовлена безперервним погіршенням його становища, наростання суспільно-політичного руху, безсилля й неспроможність самодержавства та пануючого класу дворянства управляти країною по-старому, вимоги проведення політичних реформ, що звучали все сильніше в суспільстві,— свідчили про наростання загальної суспільної кризи, про складання революційної ситуації і змушували царизм приступити до підготовки скасування кріпосного права.
    Отже, на кінець 50-х — на початку 60-х років наростала криза самодержавно-кріпосницької системи, зокрема була в наявності «криза верхів», бідування народних мас досягло високого рівня, посилювалися і їхні антикріпосницькі виступи. Але ці виступи залишалися стихійними, неорганізованими, локальними, і тому можна вважати, що, хоча становлення революційної ситуації безумовно відбувалося, але навряд чи є достатні підстави говорити про те, що вона повністю склалася.
    У таких умовах цар і поміщики-кріпосники вимушені були приступити до підготовки реформи, що тривала майже п'ять років.
    Підготовка реформи і боротьба навколо неї.
    Уперше цар Олександр II про необхідність звільнити селян «згори» сказав 30 березня 1856 р. у Москві на прийомі предводителів московського дворянства. З січня 1857 р. почав засідати Таємний комітет «для обговорення заходів по влаштуванню побуту поміщицьких селян», який складався з міністрів та інших сановників-кріпосників і в якому головував цар. Після того як дворяни литовських, Петербурзької та інших губерній за підказкою царя «виявили» бажання почати вироблення умов скасування кріпосного права, за царськими рескриптами протягом 1858 р. в губерніях Європейської Росії, в тому числі й в Україні, були створені губернські дворянські комітети.
    Загальне керівництво підготовкою реформи здійснював Головний комітет у селянській справі, на який 8 січня 1858 р. був перейменований Таємний комітет. При ньому у березні 1859 р. почали працювати дві редакційні комісії, що мали зібрати матеріали губернських комітетів і виробити проекти документів для проведення реформи.
    Серед дворянства взагалі і в губернських комітетах зокрема в питанні про характер реформи не було повної єдності. Більшість поміщиків, передусім чорноземних губерній, — відверті кріпосники — намагалися залишити в своїх руках усю землю й зберегти право на селянську працю. Інші, ліберальні поміщики, переважно нечорноземних місцевостей, погоджувалися на звільнення селян із землею, але при обов'язковій сплаті викупу як за земельні наділи, так і за особисту волю селян. Але всі поміщики сходилися на тому, щоб реформа проводилася без ущемлення їх інтересів, за рахунок селянства.
    Як і в усій чорноземній смузі Росії, поміщики України намагалися звільнити селян або зовсім без землі або надати їм якомога менші земельні наділи найгіршої якості, зберігши в своїх руках максимальну кількість землі. Типовим був проект багатого полтавського поміщика М. Позена, схвалений Полтавським губернським комітетом. Він передбачав наділення селян лише маленькими садибними ділянками, а вся інша земля мала залишатися в руках поміщиків. І тільки протягом перехідного періоду селяни могли користуватися невеликими наділами польової землі не більше 1,5 дес. на ревізьку душу, за що мусили відбувати повинності. За поміщиками зберігалася вотчинна влада над селянами, останні повинні були сплатити викуп як за садиби, так і за будівлі. Отже, полтавські поміщики, намагаючись обезземелити селян і, в той же час, прив'язати їх ;»о садиб, планували забезпечити себе дешевою робочою силою по вільному найму або за оренду землі.
    Чернігівські поміщики здебільшого стояли тільки за юридичне розкріпачення селян. Селянські ж наділи мали залишатися власністю поміщиків, за що вони зберігали право на селянську працю, на панщину.
    Обезземелити селян повністю або частково хотіли багато поміщиків Правобережної України. Цього ж в значній мірі домагалися й поміщики степової України. Але боячись залишитися без робочих рук, вони пропонували встановити так званий тимчасово зобов'язаний стан, тобто зберегти на 10—12 років панщину, а потім відпустити селян без землі.
    Розбіжності поглядів у поміщиків під час підготовки реформи не були боротьбою двох протилежних таборів — кріпосників і лібералів, як це зображували деякі історики, що всіляко прикрашали проекти лібералів.
    Головний вододіл боротьби проходив не між кріпосниками й лібералами, а між поміщиками й селянами. Селяни виступали за революційне знищення поміщицького землеволодіння, за «всю землю» і «всю волю», що об'єктивно означало боротьбу за більш прогресивний, так званий американський або фермерський шлях розвитку капіталізму. Поміщики ж і царизм намагалися шляхом реформ, при збереженні дворянського землеволодіння спрямувати село по так званому прусському латифундіальному шляху розвитку капіталізму. Отже, перед Росією, а в її складі й перед Україною, стояла альтернатива: яким способом буде ліквідовано кріпосництво — революцією народних мас чи реформами, що проводитимуться згори, царизмом?
    Але через те що селяни тоді не могли піднятися на широку, відкриту, свідому боротьбу за революційне знищення кріпосного права, царизмові і поміщикам удалося провести реформу, виходячи з власних інтересів.
    Після того як проекти, вироблені губернськими комітетами, надійшли до редакційних комісій, ці комісії працювали над проектами до 10 жовтня 1860 р. Підготовлені редакційними комісіями документи після схвалення їх Головним комітетом у селянській справі з 28 січня по 17 лютого 1861 р. розглядалися Державною радою. 19 лютого 1861 р. маніфест та Положення про скасування кріпосного права підписав цар Олександр II. Опубліковані вони були 5 березня.
← назад зміст вперед →


 
 
© Chitalka.net.ua