Головна сторінка

Студентська бібліотека "Читалка"

Документалістика
Екологія
Економіка
Етика
Етнополітологія
Зовнішня політика
Історія
Історія правознавства
Культурологія
Логіка
Медицина
Міжнародні відносини
Мовознавство
Наукові дослідження
Педагогіка та психологія
Політичне лідерство
Політичне прогнозування
Політичний аналіз
Політологія
Правознавство
Релігієзнавство
Соціологія
Теорія політики
Філософія
Цивільна оборона
Словники
 

Історія України (Ч.2) (І.К. Рибалко)
   

3. Скасування кріпосного права. Реформи 60—70-х років.


   Маніфест і Положення19 лютого 1861 р. Місцеві Положення на Україні.
    Царський маніфест 19 лютого 1861 p., Загальне Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності, і Положення про викуп селянами їх садиб та польових угідь визначали основні принципи реформи по всій країні. Крім того, були опубліковані різні «Додаткові правила» і чотири Положення для окремих місцевостей:
    1) для великоросійських, новоросійських і білоруських губерній (так зване Великоросійське положення);
    2) для губерній «малоросійських» — Чернігівської, Полтавської і частини Харківської;
    3) для південно-західних губерній — Київської, Подільської і Волинської;
    4) для північно-західних губерній — Віленської, Ковенської, Гродненської, Мінської і частини Вітебської. Отже, України стосувалися перші три місцеві Положення, у яких забезпечувалися специфічні інтереси поміщиків різних її районів.
    Маніфест і Положення вирішували основні питання, пов'язані із скасуванням кріпосного права:
    1) ліквідація особистої залежності селян від поміщиків, їх особисте звільнення і створення органів селянського управління;
    2) наділення селян землею і визначення за неї повинностей;
    3) викуп селянських наділів.
    Особисте звільнення селян і створення органів селянського управління.
    У ст. 1 Загального Положення говорилося, що «кріпосне право на селян, оселених у поміщицьких маєтках, і на дворових людей скасовується назавжди...».
    Це був серйозний крок по буржуазному шляху. Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика і ставали «вільними сільськими обивателями». Вони могли провадити вільну торгівлю, відкривати промислові і ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати, володіти і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщика одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади.
    Однак селяни, стаючи юридично особисто вільними, виходячи з-під залежності від свого поміщика, залишалися під владою феодально-кріпосницької держави.
    За реформою запроваджувалися нові органи управління селянами. Сільське громадське управління складалося
    з сільського сходу, на який збиралися селяни-домохазяї, і старости, який обирався сходом. До волосного управління належали волосний сход із представників від сіл, волосне правління на чолі з волосним старшиною і писарем, волосний селянський суд. Сільські й волосні органи селянського управління розподіляли податки і повинності між селянами, контролювали їх виконання, стежили за утриманням шляхів, мостів, перевозів, лікарень, шкіл, відали рекрутським набором, збиранням недоїмок, мали забезпечувати порядок і затримувати злочинців, тобто здійснювати поліцейські функції, і т. п.
    Над селянським управлінням стояв мировий посередник, якого обирали місцеві дворяни і затверджував Правительствуючий Сенат. Мировий посередник сприяв укладанню уставних грамот, розв'язував суперечки між поміщиками й селянами, затверджував або скасовував вибори волосних старшин і всіх службових осіб сільського й волосного управлінь, міг штрафувати їх, арештовувати і т. д. Мирові посередники повіту разом становили повітовий мировий з'їзд, у якому головував повітовий предводитель дворянства. У губернії створювалося губернське в селянських справах присутствіє на чолі з губернатором. Отже, сільські й волосні органи селянського управління мали поліцейсько-фіскальний характер і підпорядковувалися царській адміністрації. Селяни не були повністю урівняні в правах з іншими станами, вони залишалися нижчим, податним станом, мусили платити подушну подать, відбувати рекрутську повинність, зазнавали тілесних покарань, не могли вільно залишити село, бо зберігалася община і кругова порука при виплаті податків та виконанні повинностей. Поміщик вважався попечителем сільської громади, розпоряджався вотчинною поліцією, міг вимагати заміни невгодних йому службових осіб, а також зберіг право на працю тимчасово зобов'язаних селян.
    Наділення селян землею і визначення повинностей.
    Усі землі, які належали поміщикам, були визнані їх власністю. Проте поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян «садибну осілість» і певний наділ польової землі та інших угідь. Розміри наділів і повинності визначалися в уставних грамотах, які складалися поміщиками і підписувалися селянами. При цьому уставні грамоти укладалися не з окремим селянином, а з сільською громадою, яка за принципом кругової поруки відповідала й за виконання повинностей. На підготовку і введення уставних грамот в дію відводилося два роки, протягом яких, говорилося в маніфесті царя, «селянам і дворовим людям, як і раніше, коритися поміщикам і беззаперечно виконувати давнішні свої обов'язки».
    Одержавши за уставною грамотою садибу й польовий наділ, селяни ставили тимчасово зобов'язаними й мусили платити поміщикові оброк або відробляти панщину. їх розміри в різних місцевостях були неоднаковими. Так, за Великоросійським положенням, за вищий або указний наділ селяни мусили відробляти 40 днів чоловічих і 30 жіночих на рік, в оброчних маєтках платили 8—12 крб. оброку.
    Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ — тільки за згодою поміщика. Ось чому вони мали бути тимчасово зобов'язаними невизначений час. Це залежало від волі поміщика. Тільки з 1 січня 1883 р. селяни в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи. Селяни, що оформили угоду про викуп своїх наділів, ставали селянами-власниками і припиняли відбувати панщину чи платити оброк поміщикові.
    Оскільки в Україні були родючі землі, то під час проведення реформи царський уряд, ідучи назустріч домаганням поміщиків, прагнув зберегти в їх руках максимальну кількість землі, а селянам надати якомога менші й найгіршої якості наділи.
    Великоросійське положення на Україні застосовувалося в трьох степових губерніях — Катеринославській, Херсонській, Таврійській і в південній частині Харківської губернії, де переважало общинне землекористування. Для степових губерній була встановлена одна указна надільна норма на ревізьку душу. У різних місцевостях вона становила від 3 до 6,5 дес. Для чорноземної смуги, до якої належала ця частина Харківської губернії, визначалися два розміри наділів на душу: вищий і нижчий. Нижчий душовий наділ становив третину вищого. Для Харківщини вищий наділ було встановлено у розмірі від 3 до 4,5 дес. Якщо вищі або указні наділи були більші за дореформені, то поміщик міг відрізати лишок. Крім того, поміщик мав право зменшувати селянські наділи і в тому разі, якщо в нього в чорноземній смузі, тобто в даному разі на Харківщині, залишалося після наділення селян менше однієї третини всіх його угідь, а в степовій смузі — менше половини. Крім того, за згодою селянин міг одержати безплатно і так званий дарчий наділ розміром в одну чверть вищого або указного наділу.
    Внаслідок такого наділення селян у степових губерніях України їх землекористування зменшилося. Відрізки становили: у Катеринославській губернії — 199 тис. дес. (понад 37 %), у Таврійській — близько 25 тис. (понад 23 %), у Херсонській — понад 71 тис. десятин (близько 14 %).
    На території лівобережних губерній — Чернігівської, Полтавської і тієї частини Харківської, яка не йшла за Великоросійським положенням, застосовувалося Малоросійське положення. У цих місцевостях переважало подвірно-сімейне землекористування. Земля тут відводилася всій громаді, а потім розподілялася між селянами у спадкове сімейне користування. Були вищі й нижчі наділи, нижчий наділ — одна третина вищої норми, за згодою селянин міг одержати й дарчий наділ. Якщо після наділення селянам у поміщика залишалося менше однієї третини загальної, кількості належних йому земель, то він мав право вдержати в себе до однієї третини всієї кількості придатних земель. Розмір вищого наділу для різних місцевостей коливався від 2,75 до 4,5 десятини.
    У лівобережних губерніях «відрізки» були найбільшими: у Полтавській — 301 тис. дес. (понад 37 %), у Харківській — понад 181 тис. (понад 28 %), у Чернігівській — близько 208 тис. десятин (близько 22 %).
    На Правобережжі — в Київській, Волинській і Подільській губерніях, де пануючим було подвірно-сімейне землекористування, земля виділялася на сільську громаду («мирська земля») і закріплялася за селянами в спадкове подвірне землекористування. Спочатку тут реформа проводилася приблизно так, як і на Лівобережжі, але в зв'язку з польським повстанням 1863 р. царський уряд, щоб залучити на свій бік українських правобережних селян проти місцевих польських поміщиків, 30 липня 1863 р. видав новий закон, який змушував поміщиків припинити тимчасові зобов'язання селян і перевести їх у розряд власників до 1 вересня 1863 р. Вводився обов'язковий викуп селянських наділів, а викупні платежі зменшувалися на 20%.
    Одночасно з цим селянські наділи мали зберігатися в такому розмірі, який визначався інвентарними правилами 1847—1848 pp. Оскільки поміщики зменшували селянські наділи, то тепер у багатьох випадках вони змушені були їх збільшити, хоча це й зроблено не скрізь. У цілому на Правобережжі селянам було прирізано землі 1365 тис. дес. (46,6%). Однак і після цього на Правобережжі малоземелля селян залишалося найбільше. Якщо на Півдні малоземельні селяни, які на ревізьку душу мали від 1 до 3 дес.
    землі, на 1877 p. становили близько 28 % загальної кількості, на Лівобережжі — 43, то на Правобережжі — близько 70 %.
    Як і в цілому по Росії, в Україні внаслідок реформи поміщики пограбували селян. У селян Лівобережжя й Півдня було відрізано близько 1 млн. дес, або близько 28 % загальної площі землекористування. Із загального числа 2,5 млн. ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. душ (з сім'ями 440 тис. чол.) було обезземелено зовсім, близько 100 тис. чол. одержали наділи до 1 дес. на ревізьку душу, понад 1600 тис — від 1 до 3 дес, 742 тис.— понад 3 дес. Лише 150 тис. (або 6 %) ревізьких душ одержали наділи 5 і більше десятин на душу. Отже, 94 % ревізьких душ одержали наділи менше 5 дес, тобто менше прожиткового мінімуму.
    Крім того, поміщики залишили собі найкращі землі, селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших конче потрібних угідь, крім того, розмежували землі так, що селянські наділи були розташовані далеко від сіл, складалися з багатьох смужок, з незручними під'їздами і т. ін.
    Викуп селянських наділів.
    Викупна операція, яку проводив царський уряд, також відповідала інтересам поміщиків. В основному для визначення викупної суми селянського наділу бралася не ринкова вартість землі, а грошовий оброк, призначений з селян на користь поміщика за уставною грамотою за надані селянам у постійне користування садибний і польовий наділи. Селянин, отже, мусив викуповувати, причому за дуже високими цінами, не лише землю, а й особисту волю.
    Для визначення викупної суми річний оброк капіталізувався з 6 %, тобто множився на 162/з або множився на 100 і ділився на 6, що й давало викупну суму. Оскільки селяни не могли одразу заплатити цю суму, то царський уряд надавав їм позику і видавав поміщикам у розмірі 80 % викупної суми, якщо селяни купували повний наділ, і 75 %, якщо вони брали неповний наділ, 5-процентні банківські білети або викупні свідоцтва. Решту 20—25 % викупної суми селяни мусили заплатити безпосередньо поміщикові. Якщо викуп проводився з волі поміщика, то селяни могли недоплачувати вказаної суми. За надану урядом позику селяни мали протягом 49 років вносити в казну викупні платежі -т- щорічно 6% загальної суми. Загальний принцип було встановлено такий, щоб поміщик щорічно одержував у банку з викупної суми такі проценти, які дорівнювали прибутку в тому розмірі, що він його одержував від селянина до реформи.
    В цілому селяни повинні були внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами одержана поміщицькими селянами земля коштувала 128 млн. крб., викупна її сума була встановлена в 166,8 млн. крб., а селяни мали сплатити 503 млн. крб. До 1 січня 1907 p., коли під натиском революції царизм змушений був припинити стягнення викупних платежів, селяни України сплатили 382 млн. крб.
    Звільнення кріпосних робітників і дворових.
    Дворові селяни й кріпаки-робітники поміщицьких підприємств за реформою 1861 р. ставали особисто вільними, але перші мусили протягом двох років служити своїм власникам або платити оброк, а другі — переводилися на оброк до переходу на викуп, а на підприємствах могли працювати по вільному найму. Але й дворові і кріпосні робітники одержували лише ті землі (садиби, покоси, польові наділи), якими користувалися до реформи. Оскільки більшість із них не мали польових земель, то були звільнені без землі і стали одним із джерел поповнення робітничого класу.
    Зміни в становищі державних селян.
    Велику групу в Україні — близько 50 % усього селянства (2,2 млн. ревізьких душ) — становили державні селяни, які сиділи на державній землі й виконували на користь держави певні повинності або платили оброк. 24 листопада 1866 р. царський уряд видав закон про основи поземельного устрою державних селян у 36 губерніях, в тому числі й у південних та лівобережних губерніях України. Усі землі та угіддя, якими користувалися селяни, закріплювалися за ними в безстрокове общинне чи подвірне користування. За ці наділи селяни мусили вносити в казну щорічно державний оброчний податок. Його розмір, як і розмір наділу, визначався у власницьких записах. Зберігалася община, а де її не було — вводилася кругова порука за сплату податків. Селяни мали безстрокове право добровільного викупу наділів. У селах державних селян заводилося таке саме адміністративне управління, як і для колишніх поміщицьких селян.
    На Правобережжі — у Київській, Волинській і Подільській губерніях, як і в решті західних губерніях Росії, зачеплених польським визвольним рухом, в цілому реформа державних селян проводилася так само, як і в інших місцевостях, але тут вводився обов'язковий викуп селянами земельних наділів.
    Для державних селян умови реформи були сприятливішими, оскільки вони одержали майже вдвоє більші, ніж селяни поміщицькі, земельні наділи, а викупні платежі вносили менші.
    Якщо середній наділ поміщицьких селян на ревізьку душу становив 2,8 дес., то у державних селян — 4,9 дес. Однак і з 2,2 млн. ревізьких душ державних селян, наділених землею, 1,3 млн. душ (понад 58%) одержали наділи менше 5 дес., тобто менше прожиткового мінімуму.
    Хоча викупні платежі, що їх мали сплатити державні селяни, були меншими, ніж у поміщицьких селян, але вони також перевищували ринкову вартість одержаної землі.
    Реформу 1861 р. проводили кріпосники в інтересах поміщиків-кріпосників, за рахунок пограбування селян, і в цьому розумінні вона була кріпосницькою.
    Але разом з тим ця кріпосницька реформа за своїм соціально-економічним змістом була реформою буржуазною, оскільки вона відкривала шлях для розвитку капіталізму.
    Реформи 60—70-х років.
    Скасування кріпосного права поклало початок буржуазним перетворенням і, в свою чергу, викликало необхідність змін в усій політичній (державній і правовій) системі. Не маючи можливості «управляти по-старому», царський уряд, щоб пристосувати старий самодержавно-поліцейський лад Росії до вимог капіталістичного розвитку, протягом 60—70-х років провів ряд буржуазних реформ, які охопили всі головні сторони життя країни: земську, міську, судову, військову, фінансову, шкільну, цензурну.
    Відповідно до Положення про губернські і повітові земські установи від 1 січня 1864 р. проводилася земська реформа.
    Як органи місцевого самоврядування створювалися земські установи: губернські й повітові земські збори та губернські й повітові земські управи. Повітові земські збори складалися з членів, які називалися гласними, що обиралися на 3 роки по трьох куріях від усіх станів:
    1) землевласників повіту;
    2) міських громад;
    3) сільських громад.
    Гласних губернських зборів обирали на повітових земських зборах. Виборча система, за якою проводилися вибори, забезпечувала перевагу дворянам. Головою земських зборів був предводитель дворянства: у повіті — повітовий, у губернії — губернський. Земські збори обирали земські управи, які й були постійно діючими виконавчими органами земств.
    Земства не мали справжньої влади. їх функції обмежувалися завідуванням справами, що стосувалися «місцевих господарських вигод і потреб». Вони піклувалися про місцеву торгівлю й промисловість, про школи, лікарні, тюрми, арештні будинки, страхування, статистику, ремонт шляхів місцевого значення, притулки і т. п. У цьому відношенні вони провели певну корисну роботу.
    Уся діяльність земств була поставлена під контроль царської адміністрації. Голову губернської земської управи затверджував міністр внутрішніх справ, повітової — губернатор. Вони ж мали право на свій розсуд припиняти виконання або скасовувати будь-яке рішення земських зборів.
    У перші роки після видання Положення земські установи були введені в 33 губерніях Росії, в тому числі й в Україні, крім Правобережжя. У правобережних губерніях, так само як і в Польщі, Білорусі, Литві, де було багато польських поміщиків, що брали участь у польському ч національному русі, земська реформа не проводилася. На Правобережжі земства були введені лише в 1911 р.
    За Міським положенням від 16 червня 1870 р. проводилася реформа міського самоврядування. У містах строком на 4 роки обиралися безстанові органи міського управління — міські думи. У виборах членів міських дум — власних — формально мали право брати участь всі платники податків, які досягли 25-річного віку. Вони відповідно до сплачуваної суми податків поділялися на три курії: кожна з них сплачувала третину податків і на своїх зборах обирала третину гласних. Це забезпечувало у міській думі перевагу представникам великої буржуазії. Міська дума обирала на своїх зборах міського голову і міську управу, які й були постійно діючими органами міського управління.
    Як і земства, міські думи відали господарськими питаннями, турбувалися про благоустрій міста, про міську торгівлю й промисловість, про комунальне господарство, школи, лікарні, транспорт і т. п. У своїй діяльності вони повністю підлягали губернатору й міністру внутрішніх справ.
    Найбільш послідовно буржуазною була судова реформа, проведена в 1864 р. Замість станового вводився безстановий суд, в якому судові справи всіх громадян розглядали ті самі судові установи, замість закритого — відкритий, «гласний» суд, де судовий процес відбувався публічно, відкрито, в судовому процесі брали участь обидві сторони — обвинувачений і обвинувачувач. Винність або невинність підсудного визначали присяжні засідателі — представники від населення, що призначалися за жеребом з числа заможних громадян, бо вимагався майновий ценз. Суд був оголошений незалежним від адміністрації.
    Але й судова реформа зберегла деякі кріпосницькі пережитки: для селян існував становий волосний суд, залишалися окремі суди для духівництва (консисторії), для військовослужбовців, для розгляду «державних злочинів», які передавалися із суду присяжних до військових судів.
    У 1862—1874 pp. була проведена військова реформа. Насамперед реорганізовано військове міністерство — йому було підпорядковано всі галузі військового управління, створено місцеві територіальні органи — 15 військових округів, проведено переозброєння і переобмундирування армії, поліпшено підготовку офіцерів і бойову виучку військ.
    Статут про військову повинність від 1 січня 1874 р. ліквідував рекрутські набори і вводив загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Строк служби встановлювався: у сухопутних військах — 6 років дійсної служби і 9 років у запасі, на флоті — 7 років дійсної служби і 3 роки в запасі. Особи, що мали освіту, служили від 6 місяців до 4 років.
    Провадилася також фінансова реформа. Законом 1862 р. все управління грошовим господарством було зосереджено в міністерстві фінансів, через нього здійснювалися всі витрати коштів. Крім того, була встановлена гласність бюджету, державний розпис прибутків і видатків (бюджет) став публікуватися в пресі.
    Реформи 60—70-х років, незважаючи на те що вони не були до кінця послідовними, оскільки їх проводили кріпосники, мали буржуазний характер. Вони свідчили, що Росія стала на капіталістичний шлях розвитку.
← назад зміст вперед →


 
 
© Chitalka.net.ua