Головна сторінка

Студентська бібліотека "Читалка"

Документалістика
Екологія
Економіка
Етика
Етнополітологія
Зовнішня політика
Історія
Історія правознавства
Культурологія
Логіка
Медицина
Міжнародні відносини
Мовознавство
Наукові дослідження
Педагогіка та психологія
Політичне лідерство
Політичне прогнозування
Політичний аналіз
Політологія
Правознавство
Релігієзнавство
Соціологія
Теорія політики
Філософія
Цивільна оборона
Словники
 

Історія України (Ч.2) (І.К. Рибалко)
   

4. Соціально-економічний розвиток.


   Реформа 1861 р. відкрила в Росії, в тому числі й в Україні епоху індустріального розвитку, епоху капіталізму.
    Українські землі в епоху капіталізму в своїй більшій частині — Лівобережжя, Правобережжя і Південь — перебували в складі Російської держави і поділялися на 9 губерній: Київську, Волинську, Подільську, Харківську, Полтавську, Чернігівську, Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — були окраїнами Австро-Угорської монархії.
    Економічна політика царського уряду. Банки і кредит.
    Царський уряд в усій своїй політиці, в тому числі й економічній, виражав і обстоював інтереси дворян, поміщиків. Проте він не міг не зважати й на інтереси великого капіталу, а тому змушений був сприяти капіталістичному прогресу країни.
    Для успішного розвитку капіталізму потрібні були нова кредитна система і тверда валюта. Дореформений Дворянський банк, який мав право давати дворянам кредити під заставу маєтків з кріпаками, було ліквідовано. У 1860 р. замість нього створено Державний банк, що вів «кредитні операції» і разом з міністерством фінансів регулював діяльність усіх банків і всієї фінансової системи, сприяв розвиткові капіталізму. Контори Державного банку відкрилися і в Україні (у Києві, Одесі, Харкові та інших містах). Після організації в 1882 р. Селянського поземельного і в 1885 р. Дворянського банків їх відділення були створені і в ряді міст України. Як і по всій країні, у 60-х і на початку 70-х років в Україні виникли міські (громадські) банки — Харківський, Миколаївський, Сумський та ін., Харківське, Київське і Одеське товариства взаємного кредиту. З'явилися також російські акціонерні комерційні банки, зокрема в Харкові і Києві почали діяти філіали Волзько-Камського та Петербургського комерційних банків. У банках і в ощадних касах зосереджувалися значні капітали, що використовувалися для фінансування промисловості й торгівлі. У 1897 р. була проведена грошова реформа, за якою введена тверда валюта. Кредитні білети стали вільно обмінюватися на золоту монету.
    Царський уряд проводив протекціоністську політику, яка спочатку мала прогресивне значення, бо сприяла розвиткові вітчизняної промисловості, а з часом стала реакційною, оскільки вона затримувала розвиток країни, служила інтересам не всього класу буржуазії, а лише купці олігархів-тузів.
    Крім протекціонізму, царський уряд забезпечував великим капіталістам високі прибутки і шляхом казенних замовлень за підвищеними цінами на виробництво металу, озброєння, паровозів, вагонів, рейок та іншої продукції. Він надавав їм пільги, вигідні кредити, субсидії, платив премії, головним чином за рахунок коштів, які він стягував з трудящих шляхом прямих і непрямих податків.
    Залізничне будівництво і розвиток водяного транспорту.
    Капіталістичний розвиток економіки, розширення торгівлі й внутрішнього ринку, а також стратегічні інтереси при неосяжних просторах країни зумовлювали гостру потребу в створенні нового, механізованого транспорту, який забезпечив би постійний зв'язок між різними районами, швидкі й регулярні перевезення великих мас вантажів і людей. Дореформений гужовий транспорт не відповідав вимогам нового часу.
    Це спричинило в Росії, в тому числі й в Україні, залізничне будівництво, яке особливо інтенсивно велося наприкінці 60-х — на початку 70-х і в другій половині 90-х років.
    Спочатку, в середині 60-х років, залізнична колія на Україні будувалася казною або на державні кошти підрядчиками. В другій половині 60-х і в 70-х роках царський уряд передавав спорудження залізниць акціонерним капіталістичним товариствам на умовах концесій при гарантії високого рівня прибутків. З 80-х років знову розгорнулося казенне будівництво залізниць, причому казна поступово викупала залізниці з приватних рук, і вони ставали державними.
    Спочатку залізничне будівництво велося в інтересах поміщиків і мало забезпечити передусім експорт товарного хліба та інших сільськогосподарських продуктів. Через це залізничні лінії спрямовувалися до чорноморсько-азовських і балтійських портів.
    В Україні першою стала до ладу в 1865 р. залізниця, яка зв'язала м. Балту з Одесою (219 верст). У 1868 р. Балта була з'єднана з Єлисаветградом, у 1869 р. — Єлисаветград з Крюковом, а в 1871 р. — Кременчук з Харковом. Міст через Дніпро, що з'єднав Крюків з Кременчуком, введено в дію у 1872 р. У 1870 р. введено в експлуатацію Києво-Балтську (Одеську) залізницю, що пройшла через Козя-тин — Жмеринку — Бірзулу і сполучила Київ з Одесою. У 1870 р. було завершено будівництво Курсько-Київської залізниці, внаслідок чого Київ і вся Північна Україна дістали пряме сполучення з центральними промисловими районами і Москвою.
    У 1869 р. була збудована Курсько–Харково–Азовська залізниця, яка від Курська пройшла через Харків — Лозову — Горлівку — Таганрог до Ростова і з'єднала таким чином центр країни з Півднем, з Азовським морем. Перший поїзд з дев'яти вагонів прибув до Харкова з Курська 6 липня 1869 р.
    У 1872 р. стала до ладу Костянтинівська залізниця в Донбасі (Костянтинівка — Ясинувата — Оленівка). У першій же половині 70-х років почалася експлуатація двох важливих військовостратегічних залізниць: у 1873 р. — Києво-Брестської, а в 1873—1875 pp.— Лозово-Севастопольської. Велике значення мала відкрита в 1874 р. Лібаво-Роменська залізниця, що з'єднала хлібну Полтавщину з Балтійським морем.
    У другій половині 70-х — першій половині 80-х років інтенсивно будувалися залізничні лінії, які забезпечували сприятливі умови для розвитку кам'яновугільної, залізорудної та металургійної промисловості і виходу їх продукції на всеросійський ринок. У 1877—1878 pp. було введено в дію Донецьку кам'яновугільну залізницю, яка з'єднала різні вугільні райони Донбасу один з одним і з вузловими пунктами інших залізниць. У 1884 р. Катериннська залізниця, пройшовши від станції Ясинуватої Донецької залізниці через Синельникове — Катеринослав до станції Долинська Харково–Миколаївської залізниці, з'єднала Донбас з Криворіжжям.
    Отже, до середини 80-х років в Україні було завершено будівництво головних залізничних магістралей, які пройшли через усі основні її економічні райони і з'єднали їх з Центральною Росією, з портами Чорного, Азовського і Балтійського морів, з залізницями Західної Європи.
    За час з 1865 по 1900 р. довжина залізничної колії на Україні збільшилася з 219 до 8417 км (в цілому по Росії — з 3854 до 53774 км). У 1865 р. залізниці України становили 6 % довжини всіх залізничних ліній Росії, а в 1900 p.— 16 %.
    Одночасно з залізничним будівництвом розвивався й водяний річковий та морський транспорт. Розширювалося пароплавство на Дніпрі, Дністрі, Південному Бузі, Сожі, Сіверському Дінці та інших річках. До 1890 р. на річках України плавало 220 пароплавів вантажопідйомністю понад 1,2 млн. пудів. До портів Чорного і Азовського морів. у 90-х роках було приписано 280 пароплавів. На пароплавства цих морів припадало 51 % усього тоннажу парового флоту Росії. Зростав вантажооборот.
    Прокладання залізниць і розвиток річкового тамарського флоту мали величезне прогресивне значення. Залізниці й водяні шляхи об'єднували в єдине ціле господарство різних місцевостей, втягували в ринковий обіг і ставили в умови товарного виробництва найвіддаленіші райони, збільшували рухомість населення, сприяли спеціалізації сільського господарства, розвиткові капіталістичної промисловості й міст. Завдяки залізницям дуже розширився внутрішній, всеросійський ринок, складовою частиною якого була й Україна.
    А) Розвиток сільського господарства.
    Аграрні відносини. Залишки кріпосництва.
    Після скасування кріпосного права сільське господарство України, як і всієї країни, йшло капіталістичним шляхом. Але розвиток капіталізму взагалі, в сільському господарстві зокрема, гальмувався численними залишками кріпосництва, головними з яких були царське самодержавство і дворянське землеволодіння.
    Реформа 1861 p., проведена кріпосниками, зберегла в руках поміщиків величезні площі земель і прирекла селян на малоземелля і безземелля, а отже, і на напівкріпосницьку кабалу. За земельним переписом 1877 р. з 43 млн. дес. земельних володінь в Україні 33 тис. дворян належало близько 16 млн. дес, або 37 %; казні, уділам, церквам, монастирям, купцям — понад 7 млн. дес, або 18 %; 1950 тис. селянських дворів мали близько 20 млн. дес, з яких близько 19 млн. надільної і понад 1 млн. дес. приватновласницької землі. Отже, майже 2 млн. селянських господарств мали приблизно 46 %, тобто, менше половини всіх земель. Якщо в середньому на селянський двір припадало 10 дес, то на один поміщицький маєток — 507 дес. 197 найбільших землевласників, у кожного з яких було не менше 10 тис. дес, володіли 3750 тис. дес, а 4 тис. власників з розміром маєтків понад 1 тис. дес мали 14 млн. дес. Саме поміщицьке землеволодіння, кріпосницькі латифундії були найвизначнішим втіленням і найміцнішою опорою залишків кріпосництва в Росії.
    Залишками кріпосництва, які давали можливість поміщикам ставити в залежність від себе селян, були також черезсмужжя, тобто нерозмежованість землекористування, сервітути (особливо на Правобережжі) — спільне користування селянами й поміщиками лісами, луками, вигонами, водопоями, пасовищами та іншими угіддями.
    Кріпосницькі пережитки зберігалися і в податковій системі. І після реформи 1861 р. селяни залишалися нижчим податним станом і змушені були платити багато податків: подушну подать, державні земельні збори, земські збори тощо і, крім усього, викупні платежі.
    Селяни були обмеженими і в своїх громадянських та майнових правах: у багатьох місцях вони до 1883 р. залишалися тимчасово зобов'язаними, до 1904 р. за рішенням волосного суду селянин міг бути покараний різками. Без дозволу общини або сільської громади селянин не міг вибути з села. Над селянами знущалися урядники, стражники і т. д.
    Поєднання відробіткової і капіталістичної систем.
    При відсутності належних умов для негайного перебудування поміщицьких маєтків на капіталістичний лад і наявності значних залишків кріпосництва відразу капіталістична система в сільському господарстві перемогти не могла.
    Як і в цілому по країні, в сільському господарстві України після реформи 1861 р. тісно поєднувалися, перепліталися дві системи господарювання — відробіткова, яка була прямим і безпосереднім пережитком панщини і яка поступово відмирала, і капіталістична, що розвивалася.
    Відробіткова система полягала в тому, що селяни, одержавши внаслідок реформи 1861 р, наділи, недостатні для прохарчування своїх сімей, змушені були орендувати в поміщиків землі і за це відробляти на їхніх землях своїм інвентарем і худобою.
    При капіталістичній системі поміщик своє господарство ґрунтував на праці вільнонайманих робітників (річних, строкових, поденних та ін.), які обробляли землю інвентарем власника. Тут більш широко застосовувалися сільськогосподарські машини, досягнення агрокультури і т. п., що давало вищу продуктивність праці і вищі врожаї.
    Відробіткова система гальмувала розвиток сільськогосподарського виробництва.
    Розвиток капіталістичного землеробства і тваринництва. Сільськогосподарська спеціалізація районів.
    У різних місцевостях розвиток капіталізму в сільському господарстві відбувався неоднаково. За даними, які наводить В. Ленін у своїй праці «Розвиток капіталізму в Росії», на кінець 80-х років XIX ст. із 43 губерній Європейської Росії капіталістична система переважала в 19 губерніях, у тому числі в 6 губерніях України: в південних — Катеринославській, Херсонській, Таврійській і правобережних — Київській, Подільській, Волинській. Відробіткова система була переважаючою в 17 губерніях, в Україні — у Чернігівській губернії. У 7 губерніях, в тому числі в 2 губерніях України — Полтавській і Харківській,— існувала змішана система господарювання.
    В Україні після реформи 1861 р. площа орних земель зросла з 20 млн. дес. у 1860 р. до 29 млн. дес. у 1887 р. Посилювався суспільний поділ праці між окремими районами, розвивалась їх господарська спеціалізація. Це, в свою чергу, спричинювало більш інтенсивний між окремими спеціалізованими районами обмін, зміцнення між ними економічних зв'язків і вело до розширення внутрішнього ринку.
    Для України був передусім характерним широкий розвиток зернового господарства. Тут 90 % посівної площі було зайнято під зерновими і лише 4 % — під технічними культурами. У 1864—1866 pp. посіви хлібів становили близько 12 млн. дес. щорічно, а в 1892—1900 pp. — понад 17 млн. дес, що становило відповідно понад 16 % і близько ЗО % загальної площі хліба в Європейській Росії. Збільшувався валовий збір зернових. Якщо в 1864—1866 pp. в Україні він становив у середньому 398 млн. пудів (близько 18 % збору хліба у всій Європейській Росії), то в 1892—1900 pp. — понад 740 млн. пудів (понад 27 %). Середня врожайність зернових у 1883—1887 pp. досягала 33 пудів з десятини, в 1898—1902 pp. — 47 пудів.
    Особливо великою була частка України у вирощуванні головних експортних культур — пшениці і ячменю. У 1900 р. площа під пшеницею в Україні становила понад 46 %, а ячменю — 52% усіх посівів пшениці і ячменю у Європейській Росії.
    Найшвидше капіталістичне зернове виробництво розвивалося в південних степових районах України — Херсонській, Таврійській, Катеринославській, а також Бессарабській губерніях та області Війська Донського, які разом з заволзькими губерніями — Саратовською, Самарською і Оренбурзькою — утворювали район торгового зернового господарства, куди після реформи 1861 р. пересунувся з середньочорноземних губерній центр виробництва зерна.
    В Україні в південних степових губерніях — Катеринославській, Таврійській і Херсонській — уже незабаром після реформи 1861 р. в сільському господарстві переважаючою стала капіталістична система. Поміщики, маючи величезні площі земель, організовували виробництво в своїх маєтках на вільнонайманій праці і застосуванні машин. По-капіталістичному розвивалися й господарства багатьох заможних селян. Основним їх заняттям стало виробництво товарного хліба, особливо пшениці і ячменю, які йшли на внутрішній і особливо на зовнішній ринок. Виробництво зерна на душу населення зросло з 60-х до 90-х років у Степовій Україні в 2,5 рази, а на Правобережжі — на 30 %, на Лівобережжі — на 10 %. Україна, насамперед її степова частина, давала велику частку хлібного експорту всієї Росії. За обсягом вивозу хліба за кордон на кінець XIX ст. чорноморсько-азовські порти обігнали порти балтійські. Якщо в 1876—1880 pp. через них було вивезено 31 млн. пудів пшениці, то в 1895— 1898 pp. — 84 млн. пудів.
    В Україні вирощувалося багато картоплі, яка була основним харчовим продуктом бідноти і важливою сировиною для виробництва спирту, горілки, крохмалю. З 1870 по 1900 р. посіви картоплі в Україні збільшилися майже втроє (з 194 до 542 тис. десятин).
    Швидко зростали посіви цукрових буряків, особливо на Правобережжі і в Харківській та Чернігівській губерніях Лівобережжя. Порівняно з 60-ми pp. на кінець XIX ст. вони збільшилися в чотири з лишком рази і досягли 350 тис. дес, що становило 75 % площі, зайнятої цукровими буряками по всій Росії.
    Вирощування махорки і тютюну в Україні було зосереджено в основному в Чернігівській і Полтавській губерніях, які після реформи давали 40—50 % усього виробництва їх у країні.
    На півдні, у Степовій Україні, поряд з зерновими провідною технічною культурою був льон-кучерявець, насіння якого у великій кількості вивозилося за кордон, Скрізь в Україні вирощувалися коноплі, прядиво з яких йшло на внутрішній і зовнішній ринок. Найбільше їх було в Полтавській і Чернігівській губерніях.
    Культивувалося також торгове городництво і садівництво, особливо біля великих міст і промислових селищ.
    Розвиток капіталізму привів до значних змін у тваринництві. Внаслідок розорювання земель і розширення посівів на Україні менше стало випасів, толок, вигонів, вищими стали орендні ціни за них. У зв'язку з цим та через розорення частини селян у селянських господарствах з 1870 по 1900 р. поголів'я худоби зменшилося з 19550 до 18 750 тис. голів, тобто на 800 тис, в основному за рахунок волів і овець. Кількість коней в Україні за цей час зросла на 85%, загальне поголів'я великої рогатої худоби — майже на 1200 тис. голів. Через збільшення продажу на світовому ринку дешевої австралійської вовни і загальне зниження цін на вовну різко зменшилося поголів'я тонкорунних овець, особливо на півдні України.
    Та й у таких умовах тваринництво України займало значне місце у постачанні як внутрішнього, так і зовнішнього ринку худобою, вовною, яловичиною, шкірою, смушками, кінським волосом, щетиною тощо. В останні півтора десятиріччя XIX ст. значно зріс експорт коней і свиней, вивіз птиці, яєць, вершкового масла.
    Соціальний розклад селянства.
    Як і поміщицьке, селянське господарство після реформи 1861 р. розвивалося по капіталістичному шляху, набувало товарного, капіталістичного характеру. Найяскравіше це виявилося в розкладі («розселюванні») селянства на дві протилежні групи — сільську буржуазію, розбагатіле селянство і сільських пролетарів — клас найманих робітників з наділом. Спільною ознакою цих обох нових типів сільського населення був товарний, грошовий характер їх господарства.
    Заможні селяни, зосередивши в своїх руках велику кількість надільних, абсолютну більшість купованих і орендних земель, багато іьвентаря й худоби, вели своє господарство на капіталістичних основах. Використовуючи працю вільнонайманих робітників, наймитів, батраків, вони виробляли сільськогосподарську продукцію, яку збували на внутрішньому і зовнішньому ринках. Особливо значне число таких заможних, що нагадували фермерські, господарств було в Степовій Україні. Одночасно малоземельні і зовсім безземельні селяни, господарство яких перебувало в занепаді і з якого вони не могли прохарчував ти свої сім'ї, змушені були продавати свою робочу силу, тобто ставати сільськими пролетарями-наймитами, поденщиками, чорноробами, робітниками з наділом.
    Велика кількість селян, у першу чергу середніх, яким загрожувало розорення, шукала виходу в переселенні в багатоземельні місця, і насамперед до Сибіру. За час від 1886 по 1905 р. з України тільки в Сибір переселилося 535 тис. селян.
    Прикріплення селян до їх наділів внаслідок збереження общини та кругової поруки, залишки кріпосництва і недостатній розвиток капіталізму зумовлювали наявність на селі значного надлишку робочих рук, аграрного перенаселення.
    На кінець XIX ст. в Україні з 2,5 млн. селянських господарств біднота становила приблизно 60 %, середняки — близько 25 %, багатії — приблизно 15 %. В середньому на бідняцький двір припадало 4 дес. землі, на середняцький — 8 дес, а на заможний — 15 десятин, Багатії тримали в своїх руках майже 40 % надільної і приватної селянської землі, до 80 % орендних земель, до 50 % робочої і продуктивної худоби, 45 % селянських господарств на Україні були безкінними.
    Розклад селянства розширював внутрішній ринок, оскільки бідняки й сільськогосподарські робітники не могли утримувати себе і свої сім'ї з власних господарств, змушені були купувати харчі та одяг, а в заможних збільшувався попит і на засоби виробництва, і на товари особистого вжитку.
    Поширення вільнонайманої праці і формування сільськогосподарського пролетаріату.
    Розвиток капіталізму зумовлював поширення вільнонайманої праці. Зростання в поміщицьких та заможних селянських господарствах попиту на робочі руки і розклад селянства привели до швидкого формування великої армії сільськогосподарського пролетаріату. На 1900 р. у землеробстві України було зайнято близько 1 млн. постійних робітників і близько 200 тис. поденних батраків. Багато робітників було на Правобережжі на цукрових плантаціях і в цукровому виробництві взагалі. Але місце, де зосереджувалося в Україні найбільше сільськогосподарських робітників, була Південна Україна — Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. Саме сюди з середньочорноземних російських (Курської, Орловської, Воронезької та ін.) і лівобережних (Харківської, Полтавської, Чернігівської) та правобережних (Київської, Подільської, Волинської) українських губерній ішли десятки й сотні тисяч заробітчан.
    Тут, на півдні, створилося багато робітничих ринків, куди збиралися тисячі робітників і з'їжджалися наймачі. Цими робітничими ринками стали: у Київській губернії містечка Шпола і Сміла (великі центри цукрової промисловості) і місто Біла Церква; у Херсонській губернії — міста Єлисаветград, Бобринець, Вознесенськ, Одеса та ін.; на У цілому в 90-х роках XIX ст. на південь України щороку приходило 550—600 тис. сільськогосподарських робітників. Місцевий сільськогосподарський пролетаріат південної України налічував тоді близько 300 тис. чол. Широке використання вільнонайманої праці свідчило про інтенсивний розвиток капіталізму в цих районах.
    Застосування машину сільськогосподарському виробництві.
    Капіталістичний розвиток сільського господарства супроводжувався дедалі більшим застосуванням удосконалених знарядь праці й машин та нових прийомів агротехніки. Найінтенсивніше це відбувалося на півдні України. У поміщицьких маєтках — «пшеничних фабриках» і заможних селянських господарствах — «капіталістичних фермах» зростало число парових молотарок, букерів (три- і чотирилемішних плугів), жаток, сівалок, віялок, соломорізок, культиваторів та інших машин. Дедалі ширше застосовувались парові двигуни, яких на кінець 70-х років працювало в Україні близько 700. Виробництво, довіз і використання сільськогосподарських машин і знарядь на Півдні після реформи 1861 р. збільшувалося швидше, ніж по всій Росії. Головний центр виробництва цих машин пересунувся з польських і прибалтійських губерній у південні степові губернії.
    Два шляхи розвитку капіталізму в сільському господарстві.
    Отже, в цілому в пореформений період сільське господарство всієї Росії, в тому числі й України, йшло капіталістичним шляхом. Темпи й характер дальшого розвитку капіталізму залежали від того, яким способом будуть ліквідовані залишки кріпосництва і, отже, за яким типом йтиме далі буржуазний розвиток. Проблему шляхів розвитку аграрного капіталізму широко розробляв Ленін. Розкриваючи суть шляхів розвитку капіталізму в сільському господарстві, Ленін вказував, що стрижнем боротьби є кріпосницькі латифундії, як найвизначніше втілення і найміцніша опора залишків кріпосництва в Росії. Розвиток товарного господарства і капіталізму з абсолютною неминучістю клав край цим залишкам, і в цьому відношенні перед Росією був тільки один шлях буржуазного розвитку. Але форми цього розвитку могли бути двоякі: за прусським і за американським типом. «В першому випад і кабали, при виділенні невеликої меншості «гросбауерів» («великих селян»). У другому випадку поміщицького господарства нема або воно розбивається революцією, яка конфіскує і роздробляє феодальні маєтки. Селянин переважає в такому випадку, стаючи виключним агентом землеробства і еволюціонуючи в капіталістичного фермера. В першому випадку основним змістом еволюції є переростання кріпосництва в кабалу і в капіталістичну експлуатацію на землях феодалів-поміщиків. У другому випадку основний фон — переростання патріархального селянина в буржуазного фермера».
    У Росії, в тому числі й в Україні, аж до Жовтневої революції в 1917 р. точилася боротьба між двома шляхами розвитку капіталізму в сільському господарстві, проте ні один з них так остаточно й не переміг, доки революція 1917 року ліквідувала капіталізм взагалі.
    Б) Розвиток промисловості.
    Створення великої машинної фабрично-заводської індустрії.
    Після скасування кріпосного права в Україні, як і взагалі в Росії, швидко розвивалася капіталістична промисловість. Від дрібного товарного виробництва і мануфактури — вона перейшла в стадію великої машинної індустрії (фабрики), найхарактернішими ознаками якої є застосування у виробництві парових двигунів і системи машин. Протягом 60—80-х років в основному завершився промисловий, технічний переворот. У найважливіших галузях — цукроварній, вугільній, металургійній, залізорудній, машинобудівній та ін.— були створені великі капіталістичні підприємства, які засновувалися на машинній техніці, паровій силі, на новому, більш економічному паливі — вугіллі, на застосуванні новітньої технології й досягнень науки.
    Як і по всій країні, в Україні зростала кількість фабрик і заводів, число зайнятих на них робітників і обсяг виробництва. Напередодні реформи, у 1860 р., в Україні було 2147 промислових підприємств (без винокурних), на яких працювало 86 тис. робітників. У 1865 р. (за даними губернаторів) налічувалося 5224 підприємства, і виробили вони продукції на 47 млн. крб., а в 1895 р. стало 30310 підприємств, число робітників становило 205 тис, а обсяг продукції збільшився до 261 млн. крб.
    Виробництва, пов'язані з сільським господарством. Цукрова промисловість
    Як і до реформи, у 60—90 роках на Україні розвивалися галузі промисловості, пов'язані з сільським господарством: цукрова, винокурна (ґуральництво), борошномельна, маслоробна та олійна, тютюнова, шкіряна, суконна. Серед цих галузей на першому місці була цукрова промисловість, яка набула загальноросійського значення. Зосереджена вона була на Правобережжі, у першу чергу на Київщині й Поділлі, і на Лівобережжі — в Харківській та Чернігівській губерніях.
    Поряд з поміщиками, що обуржуазнювалися, і купцями в цукроваріння вкладали капітали й будували заводи акціонерні, пайові товариства.
    Протягом 60—80-х років у цукровій промисловості завершився технічний переворот. Замість дореформених дрібних, заснованих на ручній техніці й підневільній праці кріпаків, виникли великі цукрові заводи, де весь виробничий процес був механізований, зокрема цукровий сік добувався не за допомогою преса, а дифузійним способом. Завдяки застосуванню парових двигунів і системи машин виробіток цукру на робітника за сезон зріс з 33 пудів у 1862—1863 pp. до 400 пудів на початку 90-х років.
    Внаслідок технічного перевороту й концентрації виробництва кількість цукрових заводів у пореформений час різко зменшилася, а в той же час обсяг їх виробництва набагато виріс. Якщо в сезон 1862/63 р. в Україні було 247 цукрових заводів та 38 тис. робітників і виробили вони трохи більш як 1600 тис. пудів цукру, то в 1894/95 р. залишилося тільки 153 заводи, але на них працювало 78 тис. робітників, і цукру вони дали 23 млн. пудів (у 14 разів більше), що становило 84 % загальноросійського виробництва.
    При підтримці царського уряду власники цукрових заводів — українські, російські, польські, єврейські та іноземні капіталіста — Терещенки, Харитоненки, Браницькі, Потоцькі, Бобринські, Бродські, Хрякови, Фішмани та ін.— одержували високі прибутки. У 1887 р. у Києві вони створили цукровий синдикат — одну з перших монополій у Росії. Головним його завданням було не допускати зниження цін на внутрішньому ринку, а лишки цукру вивозити за кордон по демпінгових цінах. Винокуріння (ґуральництво) було поширене в усій Україні, але найбільшого розвитку воно досягло на Київщині, Поділлі і Харківщині. У 1899—1900 pp. в Україні працював 421 спиртовий завод (з 2018 у Європейській Росії). Спирту вони дали понад 18,5 млн. відер (до 58 % загального виробництва).
    Широко розвивалася в Україні, особливо на Херсонщині, Катеринославщині, Харківщині і Поділлі, борошномельна промисловість. У 1893 р. 670 борошномельних підприємств України (з 3426 по Росії) виробили близько 42 млн. пудів борошна (26 % загальноросійського виробництва).
    Продукції тютюнової промисловості в Україні найбільше виробляли фабрики, розташовані на Полтавщині, Харківщині, Катеринославщині й Київщині. У цілому фабрики України давали від 20 до 40 % загальноросійського виробництва тютюну.
    Кам'яновугільна промисловість. Видобування солі.
    Залізничне будівництво, заснування великих капіталістичних фабрик та заводів, розвиток міст створили великий попит на вугілля й метал. У цих умовах, при підтримці царського уряду, після реформи 1861 p., особливо з середини 80-х років, коли в 1884 р. Катерининська залізниця сполучила донецьке вугілля з криворізькою рудою, на півдні — в Донбасі й Криворіжжі — почала швидко розвиватися вугільна й металургійна промисловість.
    Уже в 70-х роках стали виникати, за участю іноземних капіталів, акціонерні товариства, що будували нові великі кам'яновугільні копальні. Якщо в 1873 р. цих копалень у Донбасі було 88, то в 1888 p. — 278.
    Видобуток вугілля в Донбасі і його питома вага в кам'яновугільній промисловості всієї Росії збільшувалися так: у 1860 р. у Донбасі було видобуто 6 млн. пудів вугілля із 18 млн. пудів по Росії (близько 33 %), а в 1900 р. Донбас дав 691,5 млн. пудів (більш як у 115 раз) із 995 млн. пудів по всій Росії, що становило 69,5 % загальноросійського видобутку. Ще в 70-х роках, випередивши свого головного суперника — Домбровський вугільний басейн (у Польщі), Донбас на кінець XIX ст. зайняв перше місце в усій Російській державі по розвитку кам'яновугільної промисловості.
    Зростало в Україні видобування солі: в Катеринославській губернії — кам'яної і виварної, на Харківщині — виварної, в Херсонській і Таврійській губерніях — самосадної. Особливо швидко наприкінці XIX ст. зростав видобуток кам'яної солі в Донбасі. Всього в 1897 р. в Україні
    і в Бессарабії було видобуто 46,5 млн. пудів солі, що становило близько 50 % її загальноросійського виробництва. Крім того, що сіль споживалася в Україні, її вивозили в інші райони країни і за кордон.
    Гірничорудна і металургійна.
    Металургійна промисловість у перший час після реформи 1861 р. в Україні розвивалася повільно. Головним металургійним центром країни залишався Урал. Але за сприятливих умов — при наявності багатих запасів високоякісних залізних руд і вугілля, зокрема коксівного, швидкому поширенні мережі залізниць, великому попитові на метал і численних вигідних казенних замовлень на нього — капіталісти, зокрема іноземні, уже з початку 70-х років стали засновувати акціонерні товариства й будувати на Півдні великі металургійні заводи.
    У 1870 р. біля м. Сулина в Області Війська Донського (нині Ростовської обл.) почав працювати металургійний завод російського капіталіста Пастухова. У 1872 р. на березі р. Кальміуса у Бахмутському повіті відкрився металургійний завод Новоросійського товариства, що належав англійському капіталісту Джону Юзу, що виплавляв чавун, виробляв залізо, випускав рейки.
    У 1887 р. була задута перша домна на Олександрівському заводі Брянського товариства біля Катеринослава. У 1889 р. почав діяти Дніпровський металургійний завод Південноросійського дніпровського товариства у с. Кам'янському. Власниками його були бельгійські капіталісти. Французьке товариство криворізьких руд у 1892 р. у с. Гданцівці біля Кривого Рога збудувало Гданцівський металургійний завод. У 1895 р. вступив до ладу металургійний завод біля станції Дружківка. Того ж року поблизу станції Юр'ївка чавуноливарний завод (Донецько-Юр'ївський) спорудило Донецько-Юр'ївське металургійне товариство. У 1897 р. почав плавку металу Петровський завод на станції Волинцево Катерининської залізниці. Всього на кінець XIX ст. в Україні працювало 17 великих металургійних заводів, заснованих на вільнонайманій праці, паровій енергетиці і використанні кам'яного вугілля, тобто ґрунтувалися на новому технічному рівні.
    Видобуток залізної руди, виплавка чавуну і виробництво сталі та заліза в Донбасі, Подніпров'ї і Криворіжжі швидко зростали. Якщо в 1870 р. на Півдні було видобуто 1,3 млн. пудів залізної руди, що становило 2,8 % загально-російського видобутку, то в 1900 р.— 210 млн. пудів, або 57,2 % (зростання в 158 раз). У 1899 р. в Україні було
    видобуто 10 млн. пудів марганцевої руди, що становило близько 45 % загальноросійського видобутку.
    У 1900 р. Південь дав 92 млн. пудів чавуну (Урал — 50 млн. пудів) — 51,8 % загальноросійської виплавки чавуну, 59 млн. пудів сталі й заліза, що становило 44 % всього виробництва. На Україну припадало 76 % виробництва рейок у Росії.
    Отже, за видобутком залізної руди та виробництвом металу Південь на кінець XIX ст. обігнав Урал і вийшов на перше місце. Україна перетворилася на головну вугільно-металургійну базу всієї Російської держави.
    Машинобудування.
    Машинобудівна промисловість в Україні, як і взагалі в Росії, була розвинута слабо. Верстати та інше устаткування для самих машинобудівних заводів, паровози, вагони, різні прилади й апарати довозилися здебільшого з-за кордону.
    В Україні найбільшого розмаху набуло сільськогосподарське машинобудування, яке мало всеросійське значення. У 1900 р. тут діяло 65 підприємств, які переважно належали іноземним капіталістам, Серед них найбільші: у Харкові—заводи Гельферіх-Саде і Мельгозе, в Єлисаветграді — Ельворті, в Бердянську — Грієвса, в Олександрівську — Хортиці — Леппа і Вальмана, в Києві — Фільверта і Дедіна, в Одесі — Гена та ін. Заводи виготовляли сівалки, жатки, молотарки, залізні плуги, віялки, соломорізки та ін. Сільськогосподарське машинобудування України зростало швидше, ніж у цілому по країні, і в 90-х роках воно давало близько 70 % загальноросійського виробництва.
    З кінця XIX ст. розвивається транспортне машинобудування. У 1897 р. почав випускати паровози Харківський паровозобудівний завод, а в 1900 р. — Луганський паровозобудівний завод Гартмана. У 1900 р. вони побудували 233 паровози — 23% загальноросійського виробництва. Вагони випускали в Києві, Миколаєві і Харкові. В Одесі, Миколаєві й Херсоні будувалися морські й річкові судна.
    Характерні риси промислового розвитку України.
    Для промисловості, яка зростала в Україні в післяреформений період, було характерним передусім те, що вона розвивалася у складі загальноросійської економіки.
    По-друге, завдяки сприятливим умовам головні галузі, в першу чергу важкої промисловості, — вугільна, залізорудна і металургійна, — на Півдні розвивалися більш швидкими темпами, ніж у цілому в країні і особливо порівняно із старими промисловими районами, зокрема з Уралом. Це пояснювалося тим, що на Уралі великими були залишки дореформених порядків: відробітки, прикріплення робітників, відстала техніка, переважання ручної праці та її низька продуктивність. Промисловість Півдня ґрунтувалася на чисто капіталістичних відносинах — вільнонайманій праці, новій техніці, будівництві великих капіталістичних підприємств. Так, у металургії Уралу широко застосовувалися дрова й деревне вугілля, водяні колеса і турбіни, на Півдні — парова енергія, кам'яне вугілля, й кокс.
    По-третє, капіталістична промисловість України, як і всієї Росії, відзначалася високим рівнем концентрації, переважанням великих капіталістичних підприємств, які давали основну частину продукції відповідних галузей і в яких зосереджувалася значна частина робітників, що мало неабияке значення для розвитку революційного руху. Так, у 1890 р. із 269 вугільних копалень Донбасу найменші 102 копальні видобули всього 2 % загального видобутку вугілля, а 37 найбільших копалень, у яких зосереджувалося 3/5 всієї кількості робітників, дали понад 70 % усього видобутку вугілля.
    Нарешті, величезні прибутки, які можна було одержувати, і високі мита на іноземні товари привели до того, що іноземні капіталісти ввозили в Росію, в тому числі й в Україну, капітали і вкладали їх у промисловість, особливо в кам'яновугільну, гірничорудну і металургійну. Переважали капітали французькі, бельгійські, англійські і німецькі. Так, у 1900 р. в кам'яновугільній промисловості Донбасу іноземні капітали становили 95 млн. крб., збільшившись за 10 років майже в 6 раз. У цей час у гірничій промисловості України 80—90 % усіх акціонерних капіталів належали іноземцям.
    Іноземні капіталісти, разом з російськими й українськими капіталістами, при підтримці царського уряду, жорстоко експлуатували трудящих України і одержували величезні прибутки. Дивіденди на великих заводах, фабриках, шахтах і рудниках нерідко досягали 30—40 %.
    Міста.
    З розвитком капіталістичної промисловості, транспорту, торгівлі виростали великі індустріальні, фабрично-заводські центри, розширювалися міста як промислово-торговельні осередки. Міське населення збільшувалося значно швидше, ніж населення в цілому, і зокрема сільське. З 1863 до 1897 р. сільське населення зросло на 48,5 %, а міське — на 97 %. У 1858 р. міського населення в Україні налічувалося понад 1450 тис. чол. (11 % усього населення), а в 1897 р. — понад 3400 тис. чол. (13,6 % всього населення). При цьому чисельність торгово-промислового населення, зайнятого поза землеробством, була значно більшою, ніж кількість міського населення, оскільки багато пригородів, значних торгово-промислових сіл і містечок, таких, наприклад, як Юзівка, Кам'янське, Нікополь, Кривий Ріг та ін. не були причислені до міст. Населення містечок з 60-х років до 1897 р
← назад зміст вперед →


 
 
© Chitalka.net.ua