Головна сторінка

Студентська бібліотека "Читалка"

Документалістика
Екологія
Економіка
Етика
Етнополітологія
Зовнішня політика
Історія
Історія правознавства
Культурологія
Логіка
Медицина
Міжнародні відносини
Мовознавство
Наукові дослідження
Педагогіка та психологія
Політичне лідерство
Політичне прогнозування
Політичний аналіз
Політологія
Правознавство
Релігієзнавство
Соціологія
Теорія політики
Філософія
Цивільна оборона
Словники
 

Історія України (Ч.2) (І.К. Рибалко)
   

5. Становлення української нації.


   Українська етнічна територія.
    На кінець XVIII — початок XIX ст. на давньоруській основі часів Київської Русі внаслідок довготривалого історичного розвитку українського етносу і його взаємин з іншими народами та державами склалась етнічна територія українського народу, яка збереглася без істотних змін до революційних подій 1917—1920 pp. Після ліквідації російським царизмом у другій половині XVIII ст. залишків Української козацької держави український народ був позбавлений своєї національної державності, і його землі були роз'єднані в складі Російської та Австрійської монархій. Більша частина української етнічної території сформувалася на основі Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщини та Півдня (Степу), дістала назву Наддніпрянської України і перебувала під владою російських царів, становлячи певну територіальну цілісність. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — були включені до складу Австрійської монархії і, отже, відірвані державним кордоном від природного центру українського народу—Наддніпрянської України. Наприкінці XIX ст. українська етнічна територія мала приблизна 850 тис. км , із яких 9 перебувало під владою Російської імперії, a — Австро-Угорської.
    Український дослідник С. Макарчук у своїй праці «Український етнос (виникнення та історичний розвиток)» (К-, 1992) так визначає межі української етнічної території у XIX — на початку XX ст.: від гирла Дунаю через Буджак, вгору по Дністру, через Буковину, Закарпаття і Карпатський хребет і далі на північ західніше Бардіїва, Санока, Перемишля, Любачіва — Грубешова, Холма і Дорогичина через прип'ятське Полісся, далі вгору по Дніпру і на схід від Сожі аж за притоку Десни р. Зноб, на південний схід у напрямі на Рильськ і далі через українсько-російські Слобідські простори нового заселення з поверненням на захід через Путивльський повіт (52,52 % українського населення за переписом 1897 p.), далі знову на схід через Суджанський повіт (47,92 % українців), на південь через Грайворонський (58,88 % українців), знову на схід через Бєлгородський (78,60 % українців), Ново-оскольський (51,02% українців), включаючи Острогозький (90,49 % українців) і майже такою самою мірою Богу-чарський (81,82 % українців), далі через Бірючанський (70,17% українців) і Павловський (41,98% українців) повіти, східніше Роесоші і Кантемирівки вниз східніше 40 меридіана і до Таганрозької затоки Азовського моря. Після переселення в 1792 р. Чорноморського козацького війська на Кубань, на південь і південний схід від Дону, поза р. Кубань аж до Чорного моря сформувалася велика етнічно змішана українсько-російська територія, на якій українське населення від гирла Дону і до середньої Кубані становило переважну більшість (між Єйськом, Ростовом, Тихорецьком, Краснодаром, так само в районі Краснодара і західніше на лівобережжі Кубані). Від Таганрога -і до гирла Дунаю південну межу українських земель омивали Азовське і Чорне моря.
    Оскільки української держави тоді не існувало, її частини були підвладні Росії і Австро-Угорщині, межі українських етнічних земель не співпадали з державними кордонами й межами адміністративних одиниць.
    Зміцнення територіальної єдності і економічних зв'язків між українськими землями.
    Об'єднання в єдиному цілісному масиві абсолютної більшості українських земель — Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя і Півдня — сприяло витворенню їхньої територіальної єдності, що було важливою умовою становлення української нації. Водночас розклад замкнутого натурального і прихід замість нього товарно-грошового, капіталістичного господарства — будівництво капіталістичних підприємств, розвиток залізничного та водного транспорту, внутрішньої й зовнішньої торгівлі, міст, поглиблення суспільного поділу праці, господарська спеціалізація районів, посилення рухомості населення — зумовлювали розширення економічних зв'язків між окремими місцевостями. Це забезпечувало спільність економічного життя, яка була необхідною передумовою й основою становлення української нації. Хоч східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття перебували під владою Австро-Угорської монархії й залишалися відірваними від Наддніпрянської України, що негативно відбивалося на процесі формування української нації, в цілому розвиток капіталізму і створювана на його основі спільність економічного життя позитивно впливали на формування територіальної єдності і нації взагалі.
    Збільшення чисельності населення.
    Одночасно з розвитком капіталізму в Україні збільшувалася кількість населення, відбувалися зміни в його соціальному складі і територіальному розміщенні. Зокрема зростала чисельність населення. Населення України, що входила до складу Росії, зросло з 13,5 млн. чол. у 1858 р. до 23,4 млн. чол. у !897 р. Найшвидше збільшення населення як за рахунок природного приросту, так і особливо внаслідок припливу заробітчан відбувалося на Півдні, в Степу. Тут у 1858 р. і 1897 р. чисельність населення відповідно була 3654 тис. чол. і 8859 тис. чол., тобто зросла більше, ніж удвічі. На Лівобережній Україні ці цифри такі: 4873 тис. чол. і 7568 тис. чол., на Правобережжі— 5221 тис. чол. і 9567 тис. чол.
    У західноукраїнських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, з кінця 50-х до кінця 90-х років XIX ст. населення збільшилося з 3,9 млн. до 5,9 млн. чол., причому 3/< з них становили українці.
    Зміни соціальної структури населення. Селяни і поміщики.
    Водночас з збільшенням чисельності населення відбувалися й значні зрушення в його соціальній структурі. Зазнавали змін стани, що були основними у феодальному суспільстві: селяни і феодали-поміщики.
    Внаслідок втягнення в капіталістичні відносини селянських господарств селянство швидко розкладалося на дві протилежні групи — заможних селян і сільську бідноту. З поступовою ліквідацією становості землеволодіння й утворенням буржуазної земельної власності, з розвитком капіталізму в сільському господарстві зменшувалися розміри поміщицького землеволодіння і роль дворянського господарства в сільськогосподарському виробництві. Багато дрібнопомісних дворян продавали свої землі й ішли на службу чиновниками, лікарями, вчителями й т. п. Становий лад руйнувався. Але дворяни, особливо його верхівка, займаючи найвищі урядові й адміністративні пости, були опорою царизму. Поряд з цим багато поміщиків ставали капіталістами.
    В Україні збереглося велике поміщицьке землеволодіння. Згідно зі «Статистикой землевладения 1905 т.» 32495 дворянським господарствам України належало 10855 тис. десятин землі. 5 тис. найбільших латифундистів, які мали 500 і більше десятин кожний, володіли 9 млн. дес. землі.
    У національному відношенні поміщики в Україні були неоднорідними. До їх складу входили українці, росіяни, поляки, німці, представники інших національностей. У 1897 р., за даними перепису населення, з 53,8 тис. родовитих дворян України (з членами сімей), які проживали в повітах, 23 тис. визнавали своєю рідною мовою українську, 17 тис. — польську, 12 тис. — російську. Найбільше українських поміщиків — дворян, потомків козацьких старшин, було на Лівобережжі. На Правобережжі переважали польські й російські поміщики. Строкатим був склад поміщиків на Півдні. Але в складі поміщиків були не лише помісні дворяни, на початок XX ст. близько третини всіх поміщиків за походженням були селянами, міщанами, купцями тощо, за національністю переважно — українці. У той же час складалися нові класи — пролетаріат і буржуазія, що стали основними класами нового, капіталістичного суспільства.
    Формування пролетаріату.
    В Україні ще напередодні реформи 1861 р. в мануфактурах, перших фабриках і заводах, в торгівлі та в інших галузях працював значний загін кріпосних і вільнонайманих робітників (понад 200 тис. чол.). Хоч частина їх після скасування кріпосного права пішла на село, саме дореформені робітники, які залишилися на підприємствах, і стали основним кістяком пореформеного пролетаріату.
    Головним джерелом поповнення лав робітничого класу було селянство, 440 тис. звільнених без землі селян, 100 тис. ревізьких душ, які одержали наділи до 1 дес. і не могли з них прохарчуватися. А дедалі прогресуючий його розклад створював постійний резерв робочої сили, звідки безперервно поповнювалися кадри робітничого класу. Іншими джерелами формування пролетаріату були робітничі сім'ї — дружини та діти робітників і дрібні товаровиробники міста й села — ремісники та кустарі, які розорювалися.
    Внаслідок інтенсивного розвитку капіталістичної промисловості, транспорту, сільського господарства на кінець XIX ст в Україні сформувався клас робітників, що жили з заробітної плати, яку вони одержували за продаж підприємцям своєї робочої сили. У 1900 р. всіх вільнонайманих робітників в Україні налічувалося близько 2450 тис. чол. із 14 млн. в Європейській Росії. У промисловості працювало понад 327 тис. чол. (13,4 %), в землеробстві — понад 975 тис. (39,8 %), у ремісничій і кустарній промисловості — близько 754 тис. (30,7%), на відхожих промислах — 392 тис. (16,1 %). Промислових робітників найбільше зосереджувалося в Катеринославській (понад 100 тис. чол.), Київській (понад 56 тис. чол.), Харківській (близько 43 тис. чол.) і Херсонській (понад 33 тис. чол.) губерніях. Основна маса сільськогосподарських робітників працювала в південних губерніях України.
    Однією з характерних рис пролетаріату України, як і всієї Росії, була його висока концентрація на великих підприємствах. У Російській державі на підприємствах з числом робітників понад 500 чол. працювало понад 50 % всіх робітників, в тому числі в Україні — 44 %, а на Катеринославщині — 75 %.
    Отже, у цілому на кінець XIX — початок XX ст. в Україні сформувався робітничий клас, основну частину якого складали українці, здебільшого вихідці з села. Про це, зокрема, свідчать дані першого загального перепису населення Російської імперії 1897 року. Серед зареєстрованих у дев'яти украшських губерніях робітників промисловості і залізничного транспорту 52,2 % за рідною мовою становили українці. Із загальної кількості 1480 тис. облікованих тоді робітників України близько 84 % були місцевими уродженцями.
    Разом з тим у складі пролетаріату були і представники інших народів — білоруси, євреї, поляки та ін. Але особливо значну його частину, зокрема у вугільній, гірничорудній, металургійній і металообробній галузях промисловості, становили вихідці з Росії — з Орловської, Курської, Смоленської, Калузької та інших губерній Центральної Росії. Більше всього таких робітників було в Катеринославській (33,6 %), Таврійській (24,5 %), Харківській (20,9 %) і Херсонській (18,8 %) губерніях.
    Становлення класу буржуазії.
    Розвиток капіталізму зумовлював дальше зростання класу буржуазії в Україні. Джерелами формування буржуазії були різні групи населення:
    1) дореформені промисловці, купці, скупники, лихварі;
    2) дрібні товаровиробники — кустарі, невелика частина яких збагачувалася і ставала капіталістами;
    3) поміщики, які після реформи 1861 р. перебудовували свої маєтки на капіталістичні рейки і часто вкладали нагромаджені капітали і в промислові підприємства, перетворюючись на капіталістів;
    4) заможні селяни, сільські багатії, які використовували вільнонайману робочу силу й значну частину продукції своїх господарств збували на ринку. Деякі з них стали великими фабрикантами й заводчиками.
    З цих груп населення на кінець XIX ст. в Україні і сформувався клас буржуазії. Чисельність великої, середньої й дрібної торговельно-промислової буржуазії України на кінець XIX ст. можна встановити за даними перепису населення 1897 p.: до великої" буржуазії входило 289,5 тис. чол. (разом з сім'ями), до заможних хазяїв — 413,6 тис, до бідніших дрібних виробників — близько 910 тис. чол.
    Характерною рисою буржуазії в Україні було те, що поряд з українською буржуазією в різних галузях економіки України діяли капіталісти інших національностей — російські, єврейські, польські та ін.
    Українські капіталісти найбільш значні позиції займали в цукровій, винокурній, борошномельній га інших галузях промисловості, що переробляли сільськогосподарські продукти. Але немало українців було й серед капіталістів, які володіли шахтами, рудниками, машинобудівними Заводами та іншими підприємствами важкої промисловості. У середовищі української торговельно-промислової буржуазії виділялися такі мільйонери, великі капіталісти й землевласники, як брати Терещенки, що на початок XX ст. мали сім цукрових заводів (їх майно оцінювалося в 60 млн. крб.), Харитоненко, що мав теж сім цукрових заводів, Симиренки, майно яких оцінювалося в 10 млн. крб., Яхненко, Демченко, банкір Алчевоький та ін. Власниками шахт і рудників були брати Рутченки, Голуб, Панченко, Арандаренко, Ясюкович та ін.
    На основі розкладу селянства на Україні швидко і зростала найбільш числена частина класу української буржуазії — заможні селяни, фермери, сільська буржуазія. На кінець XIX ст. в Україні було 450 тис. заможних селянських дворів, які зосереджували значну частину селянських земель, багато інвентаря й худоби.
    За даними всеросійського перепису населення 1897 р. в Україні було близько 210 тис. власників сільських господарств, які постійно застосовували вільнонайману працю і які записали своєю рідною мовою українську. За цими ж даними налічувалося близько 41 тис, самостійних осіб \ (без членів сімей і утриманців), що говорили українською . мовою і жили за рахунок прибутків від капіталу та нерухомого майна, а близько 60 тис. — займалися торгівлею. На Лівобережній Україні серед торгівців 26,8 % становили українці.
    Спільно з українськими діяли і капіталісти інших національностей. Іноземна (французька, бельгійська, англійська, німецька) і російська буржуазія в Україні найбільш значні позиції займала у важкій промисловості — вугільній, гірничорудній, металургійній, машинобудівній, а єврейські капіталісти — у торгівлі, кустарному виробництві, цукровій промисловості. Так, великими єврейськими капіталістами, мільйонерами й цукрозаводчиками були Бродський, Гальперін, Гінзбург та ін. Дрібна єврейська буржуазія, особливо торговельна, зосереджувалася в містечках, в основному в межах «смуги осілості».
    Інтелігенція.
    Особливе місце в соціальній структурі суспільства займала інтелігенція. Від буржуазії й поміщиків вона відрізнялася відсутністю у її власності засобів виробництва, а від робітників і селян тим, що займалася не фізичною, а розумовою працею. Найбільш висококваліфіковані представники розумової праці — професори, видатні інженери, агрономи, письменники, актори, художники та ін. — становили найменш чисельну частину і найбільш привілейовану групу інтелігенції. Наймасовішою її частиною були особи, що здійснювали нескладну виконавську роботу, яка не вимагала великої освіти і включала в собі елементи фізичної праці (канцеляристи, службовці пошти, телеграфу, фельдшери, техніки та ін.). Багато було державних і приватних службовців.
    Розвиток капіталістичної промисловості, транспорту, зв'язку, торгівлі, зміни в суспільному й державному устрої дедалі посилювали потребу в освічених фахівцях. Через це кількість інтелігенції зростала швидше, ніж загальна чисельність населення. Згідно з даними перепису населення 1897 р. в дев'яти українських губерніях налічувалося 963 тис. чол., зайнятих переважно розумовою працею, що становило 4,1 % усього населення. З них самостійних працівників — 420 тис. і членів їхніх сімей — 543 тис.
    З загального числа групи інтелігенції, зайняті в промисловості, на транспорті, у поштово-телеграфному зв'язку, освіті, охороні здоров'я, науці і культурі були зайняті 200 тис. чол., або 0, 7 % населення. В установах, зв'язаних з охороною державної влади, на приватній службі у поміщиків і капіталістів, збройних силах і в релігійних установах було зайнято 393 тис. чиновників, службовців і служителів культу.
    Отже, соціальну структуру населення Наддніпрянської України, яка склалася на кінець XIX ст., можна охарактеризувати так: за даними на 1897 р. із 23,4 млн. чол. населення понад половина — 11,9 млн. чол. (з сім'ями) були пролетарями та напівпролетарями. Із них пролетарів налічувалось 4 млн. чол. (понад 17 %), найбідніших дрібних господарів у селах і містах — близько 6,7 млн. чол. (29 %). Заможних дрібних господарів було 4,3 млн. чол., або 18,3% населення. До складу панівних класів — крупних буржуа, поміщиків, вищих чиновників, верхівки буржуазної інтелігенції належало 585 тис, або 2,5 %.
    Розклад феодально-кріпосницької системи й розвиток капіталістичних відносин поступово руйнували становість, відокремленість окремих соціальних верств суспільства, робили їх більш рухливими, мобільними, ближче між собою зв'язаними й взаємозалежними, що певною мірою сприяло консолідації української нації. Але на шляху цієї консолідації траплялися й різні перешкоди.
    В кожній нації видатну роль відіграє верхівка, еліта суспільства. В Україні після ліквідації царизмом Української козацької держави і юридичного урівняння українських козацьких старшин з російським дворянством українська верхівка, українські поміщики, які виросли з козацьких старшин, протягом XIX ст. у своїй більшості відмовилися від ідеї української державності, від рідної мови, зросійщились, сприйняли самодержавно-монархічну російську ідеологію, відірвались від свого народу. Український народ залишився без своєї еліти. Тільки тонкий прошарок демократичної інтелігенції став відроджувати національну самосвідомість українського народу.
    Царський уряд через пресу, чиновників, вірнопідданих учених, духівництво всіляко намагався впроваджувати у свідомість українського населення думки про те, що українці — це малороси, ті ж самі росіяни, а їхня мова — це не мова, а одне з наріч російської мови. Завдяки спорідненості українського та російського народів і близькості їхніх мов ці погляди знаходили сприйняття серед частини українського населення. Цьому сприяла й груба русифікаторська політика царизму в Україні. Дійшло до того, що уряд виплачував чиновникам і вчителям великоросам 20-процентну надбавку до заробітної плати «за обрусіння краю».
    Провідну роль у житті суспільства відігравали міста. Серед міських жителів українці становили менше третини, переважали росіяни та євреї. Ще менше українців проживало у великих містах. В Одесі в 1897 р. українців було всього 5,6 % мешканців. У Києві в 1874 р. українську мову рідною вважали 60 % населення, а в 1897 р. — лише 22 %. Оскільки міста були адміністративними й військовими центрами, в них було багато чиновників і військових, переважно росіян. З розвитком промисловості, торгівлі, транспорту збільшувалась чисельність фабрикантів, заводчиків, купців, інженерів та інших фабрично-заводських працівників, які були переважно росіянами, євреями, поляками і т. д.
    Неукраїнською здебільшого була й інтелігенція в Україні, особливо найбільш кваліфікована й привілейована її частина. Як вказує О. Субтельний у своїй праці «Україна. Історія», у 1897 р. лише 16 % юристів, 25 % учителів, близько 10 % письменників та художників в Україні були українцями. З 127 тис. осіб, зайнятих «розумовою працею», українці становили лише третину, Українці-інтелігенти працювали переважно на селах і в невеликих містах учителями, лікарями, агрономами, статистиками, фельдшерами і т. д. У великих містах їх було небагато і, здебільшого, вони зросійщувались.
    Таким чином, відсутність української держави, наявність російсько-австрійського кордону, що роз'єднував дві частини української території, гнобительська політика урядів царської Росії й цісарської Австро-Угорщини, денаціоналізація української еліти певною мірою ускладнювали і гальмували процес формування й консолідації української нації.
    Розвиток української мови та культури і дальше формування національної самосвідомості.
    Однак, попри різні перешкоди, процес становлення української нації у другій половині XIX ст. не припинявся, а посилювався. Це виявлялося особливо рельєфно у дальшому розвиткові загальнонаціональної української мови, що ставала найважливішим засобом спілкування і цементуючою силою української нації. На всій території України впроваджувався у вжиток розроблений П. Кулішем український правопис, що ґрунтувався на фонетичному принципі («кулішівка»), виходили наукові праці й навчальні посібники з історії та граматики української мови О. Потебні, П. Житецького, І. Франка, А. Кримського, К. Михальчука та ін., друкувалися словники української мови і т. д. Найважливіше значення в остаточному оформленні та поширенні серед інтелігенції і широких народних мас української літературної мови мали художні твори класиків української художньої літератури, зокрема, другої половини XIX — початку XX ст.— Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Бориса Грінченка, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича та ін.
    Значного рівня розвитку протягом другої половини XIX ст. досягла українська культура — художня література, народна творчість, театр, музика, архітектура, образотворче мистецтво та інші її галузі, в яких відбивався характер і психічний склад українського народу.
    У процесі формування територіальної й економічної єдності, інтенсифікації суспільно-політичного й культурного життя відбувалося зростання національної самосвідомості українського народу, що найбільш яскраво відображалося у розвиткові українського національного руху.
← назад зміст вперед →


 
 
© Chitalka.net.ua