Головна сторінка

Студентська бібліотека "Читалка"

Документалістика
Екологія
Економіка
Етика
Етнополітологія
Зовнішня політика
Історія
Історія правознавства
Культурологія
Логіка
Медицина
Міжнародні відносини
Мовознавство
Наукові дослідження
Педагогіка та психологія
Політичне лідерство
Політичне прогнозування
Політичний аналіз
Політологія
Правознавство
Релігієзнавство
Соціологія
Теорія політики
Філософія
Цивільна оборона
Словники
 

Історія України (Ч.2) (І.К. Рибалко)
   

6. Розвиток українського національного руху.


   Становище населення і українських земель у складі Російської і Австро-Угорської монархій. Національний гніт.
    У другій половині XIX ст. більша частина українських земель — Лівобережжя, Правобережжя й Південь — перебувала в складі Російської держави. Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття залишалися під владою Австро-Угорської монархії.
    Російський царизм, російські поміщики й буржуазія по-хижацькому використовували природні багатства України, разом з українськими поміщиками й капіталістами жорстоко експлуатували трудящих. Посилювалося національне гноблення, переслідувалася українська культура, мова, освіта, література, преса. Заборонялося дітям у школах навчатися рідною мовою. Сіялося недовір'я і ворожнеча між різними народами, що інколи призводило навіть до кривавих сутичок.
    Національне питання й національні відносини в Україні загострювалися також тим, що тут трудящі, крім експлуатації й гніту царських урядовців, українських та російських поміщиків і буржуазії зазнавали визиску й гноблення польських поміщиків (головним чином на Правобережжі), а з розвитком капіталізму й іноземних капіталістів, — французьких, бельгійських, англійських, німецьких та ін.
    До того ж залишалася нерозв'язаною проблема національного возз'єднання українського народу, возз'єднання всіх українських земель в єдине ціле. Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття були відірвані від Наддніпрянської України. Трудяще населення зазнавало там експлуатації не тільки українських поміщиків та буржуазії, а й гноблення Австро-Угорської монархії, національностей німецької, польської, угорської, румунської. За визволення з-під гніту іноземних поневолювачів і возз'єднання з іншими українськими землями виступало західноукраїнське населення. Про возз'єднання всіх українських земель в єдине ціле мріяв увесь український народ.
    Виникнення і характер національного руху.
    Національне гноблення, якого зазнавала Україна з боку російського царизму й австро-угорської правлячої бюрократії, культурно-національне відродження й становлення української нації обумовили виникнення українського національного руху. Одним з перших його проявів було створення й діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (1846—1847), в програмних документах якого містилися ідеї визволення України від гніту самодержавства, утворення української державності і об'єднання з іншими народами в єдиній всеслов'янській федерації. В останні передреформені десятиріччя і в перший час після скасування кріпосного права в 1861 р. національний рух в Україні був слабим. У ньому діяли переважно нечисленні кола інтелігенції, які здебільшого працювали на ниві розвитку української культури й мови, освіти народних мас. З кінця 50-х років і протягом другої половини XIX ст. в національному русі в Україні діяли гуртки інтелігенції, які дістали назву громад. У ході суспільного прогресу й поступового становлення української нації рух набував більшого розмаху, у нього включалися дедалі ширші суспільні верстви. Але міри участі цих верств у національному русі не були однаковими. Насамперед, вище духівництво, найбільші поміщики-землевласники й капіталісти (фабриканти, заводчики, купці та ін.), значна частина верхівки інтелігенції, переважно русифіковані і тісно економічно і політично зв'язані з російським дворянством і буржуазією, значною мірою залежні від казни, повністю підтримували царський уряд та російські панівні класи, а тому в національному русі участі не брали. Рушійними силами національного руху були селяни, частина робітників та інших міських «низів», інтелігенції і національної буржуазії та поміщиків.
    Утвердження українців як окремого самобутнього народу
    Важливим завданням для учасників українського національного руху, передусім учених, у другій половині XIX ст. було утвердження в науці і суспільній свідомості положення про те, що українці — це окремий самобутній народ, не росіяни й не поляки, а їхня мова — це їхня національна мова, а не говірка іншої мови. Наприкінці 50-х — у 60-х роках розгорілася з цього приводу гостра дискусія. У 1856 р. російський історик М. Погодін у своїй статті «Записка о древнем языке русском», опублікованій в «Известиях Отделения русского языка и словесности АН» (1856, т. 5) як лист до українського вченого М. Максимовича, висунув необґрунтовану теорію. Він вважав, що давньоруська жива й книжна мови були майже тотожні, а давньоруська книжна мова більше, ніж з українською, схожа з російською. Отже, робив він висновок, у Подніпров'ї в часи Київської Русі жили росіяни. Від Батия вони втекли на північний схід. Подніпров'я запустіло і лише десь у XV ст. було заселено пришельцями з Прикарпаття. Шовіністичні публіцисти підхопили й розвинули гіпотезу Погодіна. Так, редактор «Московских ведомостей» Катков у своїй газеті твердив, що «ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути».
    М. Максимович у листах-відповідях Погодіну «Филологические письма» (1856) і «О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево и населении ее новопришлым народом» (1857) довів безпідставність тверджень Погодіна про російський характер Подніпров'я в давні часи і про його запустіння у час Батиєвої навали. Південна Русь не запустіла зовсім, — писав Максимович, — південноруський народ продовжував жити тут, хоча й зазнавав великого горя й злигоднів. Українське населення було місцевим, автохтонним і мова українська формувалася в Південній Русі у X — XI ст.
    Пізніше проти антинаукової гіпотези Погодіна виступали український і російський славіст О. Котляревський, українські вчені-філологи й історики П. Житецький, А. Кримський, В. Антонович, М. Дашкевич та ін.
    Вчені й письменники не тільки спростували погодінську гіпотезу, а своєю працею збагатили українську мову, завершили її літературне оформлення й перетворення на одну з найбагатших слов'янських літературних мов.
    Одночасно з утвердженням української мови як національної в українській науці й літературі йшло наукове обґрунтування положення, що український народ, хоч і близький до інших слов'янських народів, зокрема російського й польського, але окремий самобутній народ, з своєю мовою, своєю культурою, своїм характером, своєю психологією, своїм побутом.
    Важливе значення мали праці М. Костомарова «Мысли о федеративном начале в древней Руси», «Две русские народности» і «Черты народной южнорусской истории», опубліковані в журналі «Основа» в 1861 р. Насамперед, автор ревізував великодержавницьку схему Татіщева, Карамзіна, Соловйова історичного процесу, яка нікого, крім російського народу, в історії Східної Європи не визнавала. Костомаров доводив, що поряд з російським (великоруським) діяв народ український. При цьому український народ, наслідуючи давньослов'янські традиції, залишався вільнолюбним, демократичним, індивідуалістичним. Російський же народ мав глибоке почуття спільності, підтримував принцип единодержавства, абсолютизму. «Плем'я південноруське, — писав Костомаров,— мало відмітним своїм характером перевагу особистої свободи, великоруське — перевагу спільності... Перше вело до федерації, але не зуміло вповні утворити її, друге повело до єдиновладдя і міцної держави...» Український народ відрізняється від польського народу, бо він — глибоко демократичний, а польський — глибоко аристократичний.
    Відстоюючи ідею самобутності українського народу, Костомаров визнавав його право на вільне життя на своїй землі у братерській сім'ї слов'янських народів. «У майбутньому слов'янському союзі, у нього віруємо і на нього ж сподіваємося,— писав Костомаров у листі до О. Герцена («Україна»), опублікованому в журналі «Колокол» у 1860 р.— наша Південна Русь має скласти окреме, громадянське ціле на всьому просторі, де народ розмовляє південноруською мовою, із збереженням єдності, заснованої не на згубній, мертвущій централізації, а на ясному усвідомленні рівноправності і своїх власних вигод... Хай же ні великороси, ні поляки не називають своїми землі, заселені нашим народом».
    Далі ідею самобутності українського народу розробляли В. Антонович та інші українські вчені. Свої погляди найбільш чітко Антонович висловив у статті «Три національні типи народні», опублікованій у львівській газеті «Правда» у 1888 р. і в книзі «Про козацькі часи на Україні». У названій статті автор говорить, що росіяни, поляки й українці три споріднені нації, слов'яни, «але ж від впливу і примусу всяких обставин географічних, історичних і інших, вони так поріжнились між собою, що тепер мають більше ріжного, свого власного, аніж схожого однакового, спільного» (Твори. Т. І.С. 198). Для доказу цієї різниці автор використовує антропологічні дані про конструкцію черепа, місця відкладання жиру на частинах тіла та ін. Антонович також вважав, що кожний народ має свій характер і особливості психології, свою провідну ідею. У великоруського народу, — писав Антонович у названій книзі, — провідною ідеєю завжди був абсолютизм, у польського — принцип аристократизму, а в українського — «принцип вічевий, принцип широкого демократизму і рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства».
    Отже, в другій половині XIX ст. в українському національному русі йшло розроблення проблем самобутності української мови й українського народу, спростування великодержавницьких теорій про їх національну меншовартість.
    Громади в 60—70 роках.
    Важливе значення в національному русі в Україні мала діяльність громад-гуртків, до яких належали студенти, викладачі вузів, учителі, письменники, урядовці, ліберально настроєні поміщики та інші представники інтелігенції. Перша громада виникла в Києві в 1859 р. До неї входили переважно студенти Київського університету (В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, К. Михальчук, П. Житецький, Т. Рильський та ін.), всього в 1861—1862 pp. близько 200 чол. У Петербурзі члени громади групувалися навколо редакції журналу «Основа» (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, брати Лазаревські та ін.). Наприкінці 50-х — на початку 60-х років громади виникли в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах. Громади були організаційно аморфними, не мали ні програм, ні статутів, ні чіткої структури, ні певного організаційно визначеного керівництва. За своїми суспільно-політичними поглядами переважна більшість членів громад належала до так званого ліберального напряму, але серед них були й демократично настроєні люди, які прагнули до радикальних перетворень.
    Члени громад вважали своїм покликанням і обов'язком ведення культурно-освітньої роботи, розгортання культурницької діяльності. Вони брали участь у створенні освітніх гуртків і недільних шкіл для неписьменних дорослих, працювали там учителями, готували і видавали підручники та популярні книжечки, зокрема українською мовою. У Києві було видано брошуру з географії «Дещо про світ божий», у Петербурзі «Букварь южнорусский» Т. Шевченка, «Граматку» П. Куліша тощо. Крім того, громадівці вивчали історію й етнографію України, збирали пам'ятки народної творчості, вивчали українську мову, зокрема складали український словник, перекладали українські народні пісні на музику, писали художні й наукові твори і т. п. За те, що члени громад заявляли про необхідність освічувати народ, в першу чергу селянство, рідною мовою і багато робили в цій справі, польські шляхтичі називали їх «хлопоманами» або «хохломанами», а самі вони себе іменували «українофілами».
    Роз'яснюючи термін «українофіли» та їхні погляди, Антонович у статті «Погляди українофілів» писав: «Під словом українофіли ми розумієм тих уродженців Південно-Руського краю, які настільки знайомі з своєю батьківщиною, що встигли констатувати відмітні риси її народонаселення; настільки розвинуті, що викласти можуть літературно свої переконання; настільки люблять свою батьківщину і бажають її розвитку та успіхів, що вважали б справою гріховною мовчати про її особливості і витікаючі з цих особливостей нужди і потреби; настільки не виключно поглинуті турботою про особисту кар'єру і добробут, що в міру можливості в законних рамках, готові відстоювати свої переконання, незважаючи на упередження, які звичайно зустрічають їх думки і наслідки цих упереджень.
    У розгортанні діяльності громад значну роль відіграла «Основа» — перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал, який видавався в 1861—1862 pp. у Петербурзі. Його редактором був В. Білозерський, активну участь у його виданні брали М. Костомаров, П. Куліш, О. Кістяківський та ін.,Навколо «Основи» згрупувалася значна частина письменників, літературознавців, істориків, етнографів, мовознавців, фольклористів України. У ній публікувалися українською і частково російською мовами наукові праці й джерела з історії й історіографії України, етнографічні матеріали, художні твори (вірші, повісті, оповідання та ін.) та рецензії на них, статті й замітки з питань освіти і шкільного життя, сільського господарства, про становище селян і стан поміщицького господарства, розвиток промисловості й торгівлі тощо. Зокрема, в «Основі» опубліковано немало творів Т. Шевченка, Марка Вовчка, А. Свидницького, С Руданського, Л. Глібова та ін. «Основа» вітала реформу 1861 p., сподівалася, що царський уряд буде продовжувати перетворення, неодноразово заявляла, що їй «чужа політика» і що вона ставить своїм головним завданням працювати на ниві української культури, мирним шляхом домагатися вільного національного розвитку українського народу, піднесення його освіти і національної самосвідомості.
    Позиція «Основи» і всіх українофілів яскраво виражена в статті «Моя сповідь» лідера громадівців і в майбутньому видатного українського історика В. Антоновича, опублікована в 1862 р.
    Відповідаючи на нападки польсько-шляхетського публіциста Фоша-Падалиці, який сповідував польсько-шляхетський погляд на історію України і український народ,
    Антонович писав, що «...ми маємо підстави не вірити, що шляхетський порядок був ідеалом громадського і політичного устрою, що український народ був — внаслідок закону природи — набродом розбійників і черню, гідною кола і різок».
    Спростовуючи натяки Падалиці про те, що громадівці начебто закликають селян до нової Коліївщини, Антонович писав: «... Ми саме тому, що не хотіли б ніколи її повторення, і хочемо потурбуватися про розповсюдження освіти в народі. Ми впевнені, що у такому випадку вийде реакція іншого роду, що спір вирішиться совістю і наукою, і Гонта нашого часу буде озброєний уже пером і красномовством».
    Оскільки Падалиця обвинувачував Антоновича в тому, що він «перевертень», останній відповідав, що він «дійсно перевертень», оскільки, народившись шляхтичем в Україні, він вирішив «полюбити народ» і відмовитися від шляхетства, «повернутися до народності, колись покинутої... предками» і «невтомною працею і любов'ю, у міру сил винагородити все зло, завдане ними народові». Антонович підкреслював, що завдання «щирих друзів народу» «тільки допомогти народові в освіті» і що «єдина зброя, яку ми бажаємо дати нашому народові, це не ніж, не коса — а совість і наука».
    Широко висловлені програмні положення громад, їх прагнення до ведення культурно-освітньої роботи серед народу, їх сподівання на проведення перетворень у суспільстві лише мирним шляхом, шляхом реформ, що їх мав далі здійснювати царський уряд, відображено в заяві київських громадівців під назвою «Відзив з Києва», опублікованій в «Современной летописи» — додатку до журналу «Русский вестник». Під цим відзивом стояв 21 підпис (В. Антонович, П. Чубинський, П. Житецький, Т. Рильський та ін.). Автори передусім заявляли, що єдиний їх обов'язок «вжити всіляких зусиль з метою дати народові можливість освітитися», виховувати в ньому релігійність, віру в силу закону, в «царя-визволителя». Вони категорично відмежовувалися від революціонерів, зокрема від закликів прокламації «Молода Росія» П. Заїчневського, вважаючи її «шкідливою», ідеалізували реформу 1861 p., прославляли «високогуманні міркування» уряду. Підкреслюючи, що вони й «гадки не мають про політику», що їхні симпатії на тому боці, звідки прийшло до народу «визволення від роботи єгипетської», тобто на боці царя і його уряду, громадівці висловлювали лише одне своє прагнення — розвивати українську мову й літературу, тобто вести культурницьку роботу.
    І хоч громади носили яскраво культурницький характер, послаблення революційного натиску на царизм і загальний наступ реакції, що розгорнувся в 1862—1863 pp., привели на кінець 1863 р. до згасання їх діяльності. У 1862 р. царський уряд заборонив недільні школи. Того ж року через цензурні утиски, незгоди в редакції й брак коштів припинилося видання журналу «Основа».
    18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Валуев видав циркуляр, у якому, заявивши, що «ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути», заборонив видання українською мовою книг «як духовного змісту, так і навчальних посібників і взагалі призначених для початкового читання народу». Дозволялося публікувати українською мовою лише твори «красного письменства», але цензура, щоб догодити міністрові, не пропускала й художньої літератури. Видання літератури українською мовою припинилося.
    На кінець 60-х — початок 70-х років цензурні утиски дещо зменшилися, і громади — в Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі та деяких інших містах — поновили свою роботу. їх члени, збираючись переважно на квартирах, обговорювали різні питання національного руху, а також проводили роботу по складанню словника української мови, збиранню народних пісень, дум, казок, прислів'їв, різних етнографічних та статистичних матеріалів, видавали книги українською мовою, перекладали на українську мову твори російських письменників, створювали освітні гуртки і т. д., тобто, як і раніше, займалися культурно-освітньою діяльністю.
    У 1873 р. членам Київської громади для розширення наукової діяльності вдалося добитися відкриття в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873—1876), який мав досліджувати історію, географію, економіку, статистику, фольклор цього краю, тобто України. У Київській громаді і цьому відділі зосередилися й активно працювали історики В. Антонович, М. Драгоманов, О. Лазаревський, І. Лучицький, економіст М. Зі-бер, етнографи П. Чубинський, І. Рудченко, О. Русов, юрист О. Кістяківський, композитор М. Дисейта, письменник і актор М. Старицький, етнограф і антрополог Ф. Вовк та ін. У цілому вони стояли на ліберальних позиціях, але часто серед них складалося ліве крило, до якого належали С. Подолинський, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисенко та деякі ін. Південно-Західний відділ Російського географічного товариства провів значну роботу по вивченню історії, географи, природи, економіки України, по збиранню, обробці й виданню статистичних, етнографічних, фольклорних і археологічних матеріалів. Були видані два томи «Записок» (1875 і 1876), в яких опубліковані наукові праці (про клімат України, про ярмарки і кустарну промисловість, про особливості українських народних дум і пісень, про інвентар селянського господарства та ін.), і різні додатки (бібліографічний покажчик з природничої історії, думи й пісні бандуриста Остапа Вересая, пісні буковинського народу тощо). Члени відділу 2 березня №74 р., провели одноденний; перепис населення Києва, обробили і видали статистичні матеріали про його наслідки, у 1874 р, організували в Києві НІ Всеросійський археологічний з'їзд, в якому взяли участь видатні вітчизняні і зарубіжні вчені. Було зібрано, підготовлено і видано (1872—1878) сім томів етнографічно-статистичних і археологічних матеріалів по Південно-Західному краю. В 1874—1875 pp. у Києві під редакцією В. Антоновича і М. Драгоманова було видано у двох томах збірку «Історичні пісні малоруського народу». Видані відділом численні матеріали мають значну цінність, але вони не були належно проаналізовані і критично оцінені.
    У 1874—1875 рр, київські громадівці і члени відділу (Драгоманов, Подолинський, Зібер, Вовк та ін.) опублікували ряд статей та Інших матеріалів у газеті «Киевский телеграф», яку видавала поміщиця Я. Гогоцька. У цих статтях розглядалися різні економічні й соціальні проблеми, питання розвитку національного руху.
    Одночасно з активізацією національного руху на Наддніпрянській Україні, що перебувала в складі Російської імперії, розгортався український національно-визвольний рух і на західноукраїнських землях, які терпіли гніт від Австро-Угорської монархи та іноземних поміщиків і буржуазії У 60-х роках там у суспільному русі виникла течія, що. дістала назву народовства. Як і громадівці, з народом вели культурницьку роботу (засновували культурно-освітні установи, видавали, журнали,. газети, літературу українською мовою і т. п.).
    Але щира любов громадівців до України, їх самовіддана праця на культурно-освітній ниві, прагнення вивести український народ із темряви, обґрунтувати його право на історичне існування, що прямо протистояло гнобительській політиці царизму, — мали велике значення для розвитку українського національно-визвольного руху, для дальшого формування національної самосвідомості українського народу.
    «Ще не вмерла Україна».
    У колі українофілів 60-х років з'явилася поезія, яка незабаром набула всеукраїнського розголосу. Це був вірш «Ще не вмерла Україна», написаний у 1862 році відомим українським етнографом, фольклористом і поетом Павлом Чубинським. Ось текст цього вірша (є й інші варіанти окремих рядків):
    Ще не вмерла Україна, і слава, і воля,
    Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
    Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці.
    Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
    Приспів:
    Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
    І покажем, що ми, браття, козацького роду.
    Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,
    В ріднім краю панувати не дамо нікому,
    Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
    Ще у нашій Україні доленька наспіє.
    Приспів:
    А завзяття, праця щира свого ще докаже
    Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
    За Карпати відоб'ється, згомонить степами,
    України слава стане поміж народами.
    Приспів:
    Опубліковано вірш «Ще не вмерла Україна» в четвертому номері журналу «Мета» у 1863 р. Він швидко поширився серед студентів, гімназистів, серед інтелігенції. Музику до нього написав західноукраїнський композитор і диригент Михайло Вербицький. Незабаром ця пісня-вірш фактично стала національним гімном українського народу. Після проголошення незалежності України у 1991 р. музична редакція національного гімну «Ще не вмерла Україна» затверджена державним гімном і виконується при всіх урочистих церемоніях.
    М. П. Драгоманов.
    Серед діячів громад і взагалі суспільно-політичного руху в Україні другої половини XIX ст. визначне місце належить М. П. Драгоманову (1841—1895), відомому історику, фольклористу, філософу, літературознавцю, публіцисту і громадському діячеві. Син нащадка козацьких старшин — дрібнопомісного дворянина з м. Гадяча Полтавської губернії, Драгоманов ще студентом Київського університету включився в діяльність громад і після цього все життя брав активну участь у суспільно-політичному житті. Рятуючись від переслідувань царського уряду, Драгоманов у 1876 р. емігрував за кордон, де в Женеві заснував вільну українську друкарню. Видавав громадсько-політичні й науково-літературні збірники під назвою «Громада» (у 1878—1879 pp. 1—4-а книги, 1882 p.—5-а), а в 1880 р. разом з С Подолинським і М. Павликом видав два номери журналу під тією ж назвою, що став першим українським вільним, безцензурним органом. У 1881—1883 pp. Драгоманов співробітничав і певний час редагував ліберальну газету земств «Вольное слово», яка видавалася за кордоном. У 1889—1895 pp. він працював професором всесвітньої історії Софійського університету. У 1895 р. у Софії помер і там похований. У своїх численних наукових і публіцистичних творах Драгоманов пристрасно викривав кріпосницько-бюрократичний, антинародний режим, режим політичного безправ'я, експлуатації і гноблення, носіями якого були цар, поміщики й чиновники — «турки внутрішні», й рішуче закликав до знищення «всеросійського самодержавства» — «цього допотопного страхіття».
    Рішуче виступаючи проти царизму, Драгоманов не ототожнював його з російським народом, якого вважав братом народу українського, відстоював дружбу між ними, єдність між слов'янськими і всіма народами світу. Він поділяв і пропагував ідеї російських революційних і прогресивних діячів та письменників — Герцена, Чернишевського, Добролюбова, Гоголя; Толстого та ін. «...Ми, — писав Драгоманов, — цінимо Росію декабристів, Пушкіна, Гоголя, Герцена,., а не Росію Миколи Павловича». Драгоманов, засуджуючи реакційну гнобительську політику царизму, найближчим завданням ставив необхідність добитися політичних свобод у Росії. Він відстоював визволення й рівноправність усіх народів, у тому числі й українського, їх право на вільний національний розвиток.
    При цьому Драгоманов гаряче виступав за еволюційний шлях розвитку суспільства, мирну його перебудову.
    Але він не виключав і збройної, революційної боротьби. «Програма», якою відкривається перший номер журналу «Громада» (1881) і підписана М. Драгомановим, С. Подолинським і М. Павликом, так визначала їхнє ставлення до мирних і революційних методів боротьби: «Ніде і ніколи докорінні зміни громадського життя не робились тільки мирним поступом. На Україні це, може, менше ніж деінде можна сподіватись, щоб начальство і панство по волі зреклись свого панування й через те — простому народу на Україні не обійтись без оружного бою і повстання (революції). В іншому творі Драгоманов писав: «Якщо вже пішов (на вулицю, площу), із-за речі, яка справді варта того, то бери револьвер, ніж, хоч вила, і не вертай, а стріляй, ріжся, кили треба». У той же час Драгоманов не схвалював тактики індивідуального терору, вбивств, фізичних розправ із супротивниками, обману й нечесності а боротьбі за свободу і демократичний лад у суспільстві.
    На світогляд Драгоманова великий вплив справили ідеї Сен-Сіміола, Фур'е і особливо Прудона. Він був знайомий з працями Маркса і Енгельса, але їхніх ідей соціалізму не сприйняв і став палким прихильником! так званого громадівського соціалізму. Він передусім стояв за ліквідацію приватної власності на знаряддя й. засоби виробництва. «Народна бідність,— писав Драгоманов, — буде доти, поки вся земля і: всі фабрики не будуть власністю працюючих». Через це для досягнення соціалізму приватну власність и,а знаряддя й засоби виробництва необхідно ліквідувати: заводи, фабрики в продукти праці мали перейти у власність робітничим громадам, а земля і продукти сільського виробництва — сільським громадам. Отже, «громадівський соціалізм» мав ґрунтуватися на колективній власності виробничих асоціацій — громад.
    Політичним ідеалом Драгоманова була федералістична перебудова суспільства: вільні люди об'єднуються у вільні громад», громади — в федерацію громад у межах України, яка ввійде до федеративної спілки народів Росії, потім — до федерації всіх слов'янських народів і народів світу. Характеризуючи спілку вільних людей, Драгоманов писав: «От дійти до. того,, щоб спілки людські, великі й малі, складались з таких вільних людей, котрі по волі посходи-лиеь дл» спільної праці й помочі в вільні товариства, — це й есть та ціль, до котрої добиваються люди і котра зовсім не подібна до теперішніх держав, своїх чи чужих, виборних чи не виборних. Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей й товариств».
    Таким чином, Драгоманов вперше створив українську позацензурну пресу, був послідовним прихильником ідеї соціалізму, виступав проти бюрократично-поліцейського централізму самодержавства, відстоював федеративний устрій держави, безумовну свободу особистості. Він нещадно викривав мерзенність самодержавно-поліційного ладу, боровся за політичні свободи, за вільний національний розвиток усіх народів, їх єдність і дружбу. Він різко виступав проти аполітизму й консерватизму громадівців, проти ідеалізації ними відсталих рис національного життя, проти їхнього етнографізму, надавав важливого значення соціальним питанням і намагався спрямувати український національний рух на шлях демократичної боротьби.
    Своєю невтомною працею, своїми численними працями, сповненими прогресивних ідей, своїм демократизмом Драгоманов справив великий вплив на весь суспільно-політичний і, зокрема, на український національно-визвольний рух. «Драгоманов, — говорив Іван Франко, — для нас є чимось більше, як заслуженим чоловіком. Ми в нім шануємо друга, вчителя, провідника... Голос єго був для нас заохотою, осторогою, вказівкою куди йти, голосом сумління...».
    Молоді громади.
    У середині і другій половині 70-х років, під впливом тяжкого становища селянських мас, розгортання революційної боротьби народників, серед молодої української інтелігенції посилювалося незадоволення надто поміркованою, лише культурницькою діяльністю громад, і в їх середовищі стали виникати більш радикальні гуртки, які почали називатися молодими громадами, а ті, що раніше діяли, дістали назву старих громад. Молоді громади створилися в Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові та в деяких інших містах. До них входили здебільшого радикально настроєні студенти, гімназисти, вчителі, семінаристи та і».
    Одночасно з тим що молоді громадівці, переодягнені в простий одяг, йшли ия села, вивчали там життя, мову, звичаї селян, розповсюджували серед них популярні книжечки, працювали вчителями, частина з них вважала необхідним вести більш рішучу, революційну діяльність і йшла на зближення з революційними народниками. Найбільш революційно настроєні члени молодих громад переходили в народницькі гуртки і, отже, вливалися до загальноросійського народницького руху.
    Емський акт 1876 р.
    Хоча громади в Україні в основному мали дуже поміркований, культурницький характер, царський уряд вирішив заборонити їх діяльність. Спеціальна комісія «для припинення українофільської пропаганди», яка оцінила громадівський рух як «польсько-австрійську інтригу» і «сепаратизм», підготувала висновки, які й затвердив 18 травня 1876 р. цар Олександр II, будучи в Емсі (Німеччина). Цей урядовий указ, спрямований проти української культури, став відомий під назвою «Емського акта» 1876 р. За цим актом було заборонено ввозити з-за кордону книги на українській мові, друкувати оригінальні твори, переклади, тексти до нот і влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою. Адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання і щоб з бібліотек навчальних закладів були вилучені книги українською мовою. Було вирішено також закрити Південно-Західний відділ Російського географічного товариства й припинити видання газети «Киевский телеграф».
    Емський акт 1876 р. як один з проявів гнобительської політики царизму гальмував розвиток української культури і національного руху, хоча повністю його припинити й не міг.
    Український нацюнальний рух 80-х років. Журнал«Киевская старина».
    Після видання Емського акта 1876 p., закриття Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, із спадом революційної ситуації, що складалася в 1879—1881 pp., та з наростанням реакції на початку 80-х років українські гуртки — громади здебільшого припинили свою роботу, а діяльність тих, що продовжували існувати, мала ще більш, ніж раніш, поміркований, аполітичний, безідейний культурницький характер. Проводирі старих громад — Антонович, Житецький, Кістяківський та ін., які, як говорив Драгоманов, і «тіні своєї боялися», відхрещуючись від політичних питань, прагнули лише до розвитку «неполітичної культури», тобто до розробки питань української мови, історії, етнографії, літератури, мистецтва і т. п.
    Громадівці брали участь у роботі Історичного товариства Нестора-літописця, заснованого в Києві у 1873 p., а з 1882 р. групувалися навколо відкритого в Києві історико-етнографічного й літературного журналу «Киевская старина» (1882—1906). Цей журнал був заснований за ініціативи і при діяльній участі істориків О. Лазаревського, В. Антоновича, Ф. Лебединцева і видавався при матеріальній допомозі українського цукрозаводчика В. Сими-ренка та поміщика, громадського і культурного діяча В. Тарновського. Журнал виходив до 1907 року, коли його було перетворено на щомісячний журнал «Україна».
    У «Киевской старине» * публікувалися праці з історії, етнографії, археології, літературознавства України, історичні джерела — документи, щоденники, мемуари, пам'ятки народної творчості, критико-бібліографічні статті, художні твори. В журналі з своїми працями виступали видатні діячі української науки і культури — Д. Багалій, М. Драгоманов, М. Грушевський, О. Єфименко, О. Левицький, І. Франко, П. Мирний, І. Карпенко-Карий, М. Коцюбинський та ін. Велике значення для розвитку історичної науки мало надрукування в «Киевской старине» багатьох історичних джерел з історії України. Зокрема були опубліковані діаріуш Миколи Ханенка, щоденні («дневні») записки Якова Марковича, мемуари Михайла Литвива, щоденник С Освенціма та інші спогади, актові матеріали — універсали, грамоти, купчі, заповіти і т. п.
    Історичне товариство Нестора-літописця, засноване в Києві у 1873 p., діяло при Київському університеті. У різний час на чолі цього товариства стояли В. Іконніков, В. Антонович, В. Лазаревський та ін. У його діяльності брали участь І. Срезневський, М. Костомаров, І. Лучицький, П. Єфименко, О. Левицький, Д. Багалій, Л. Падалка, І. Каманін та інші відомі вчені. Товариство видавало «Чтения в историческом обществе Нестора-летописца». За 1879—1914 pp. вийшло 24 книги. У них було опубліковано багато праць з історії України і Південної Росії, філології, археології, історичної географії, палеографії, нумізматики, історії права, документальних матеріалів та ін.
    Політизація національного руху в 90-х роках. Братство тарасівців.
    У 90-х роках XIX ст. продовжували свою культурницьку діяльність діячі «Старих громад», українофіли. Вони, як і раніш, вважали неможливим займатися політикою, щоб не «дратувати» царський уряд і не накликати з його боку на себе та українську культуру нових утисків. Однак багатьох учасників національного руху, передусім членів «молодих громад», одна культурницька, аполітична діяльність українофілів не задовольняла, оскільки вона не могла ні кардинально поліпшити соціально-економічне становище українського народу, ні забезпечити його національне визволення.
    У цих умовах у 90-х роках у національному русі склалася нова, більш радикальна течія з виразною політичною спрямованістю. її учасники називали себе уже не українофілами, а «свідомими українцями». Не відмовляючись від культурницької діяльності, вони в центр своєї уваги ставили активну політичну боротьбу проти денаціоналізації, зросійщення, за національне відродження й визволення українського народу.
    Першою організацією «свідомих українців» стало таємне товариство «Братство тарасівців». Заснували його студенти Харківського університету Михайло Базькевич, Микола Байздренко, Іван Липа і студент Київського університету Віталій Боровик, які під керівництвом відомого українофіла, статистика Олександра Русова проводили земський перепис нерухомого майна на Полтавщині. Влітку 1891 р. вони відвідали Канів і на могилі Т. Шевченка заприсяглися на все життя бути вірними заповітам національного генія. «Дух... Тарасів, — писав потім І. Липа, — був між нами німим і невідомим свідком нашої присяги, що ніхто з нас не схибне в бік, не покине своєї матері України...». Засноване так товариство в честь Шевченка й було назване Братством тарасівців.
    Засновники Братства одразу приступили до створення розгалуженої таємної організації і розробки її програмних положень. Створилася «громадка» з 8 чоловік у Харкові (І. Липа, М. Яценко, О. Столбин та ін.), з'явилися гуртки у Києві (М. Міхновський, М. Кононенко, Є. Тимченко, В. Шемет), Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові, Ічні, всього не менш яку 10 містах. У них брали участь приблизно близько 100 чол. Членами гуртків були здебільшого молоді люди — студенти, дрібні службовці, інтелігенти, переважно з середньою і вищою освітою.
    Спочатку тарасівці стояли на самостійницьких позиціях. Вони вважали, що мусить бути «самостійна, суверенна Україна, соборна, ціла й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільна між вільними, без пана й без хама, в будучому без класової боротьби». Але коли через деякий час виявилося, що ідею самостійно
← назад зміст вперед →


 
 
© Chitalka.net.ua