Головна сторінка

Студентська бібліотека "Читалка"

Документалістика
Екологія
Економіка
Етика
Етнополітологія
Зовнішня політика
Історія
Історія правознавства
Культурологія
Логіка
Медицина
Міжнародні відносини
Мовознавство
Наукові дослідження
Педагогіка та психологія
Політичне лідерство
Політичне прогнозування
Політичний аналіз
Політологія
Правознавство
Релігієзнавство
Соціологія
Теорія політики
Філософія
Цивільна оборона
Словники
 

Історія України (Ч.2) (І.К. Рибалко)
   

10. Розвиток культури в Україні у другій половині XIX ст.


   Умови і загальна характеристика розвитку культури.
    У другій половині XIX ст. українська культура розвивалася за несприятливих умов. Російський царський і австро-угорський цісарський уряди продовжували вести колонізаторську політику, намагаючись тримати український народ у темряві, денаціоналізувати і асимілювати його. Але попри всі перешкоди силами передової української інтелігенції українська культура, у тісній взаємодії з культурами слов'янських та інших народів, набула нових успіхів.
    Українська культура, відображаючи життя, психологічний склад, звичаї, менталітет народу, найбільш яскраво і повно свідчила про національне відродження української нації.
    Прогресивні діячі культури і науки України, різко засуджуючи гнобительську політику російського царизму та експлуататорських класів, разом з тим із великим співчуттям ставилися до російського народу, до передової російської громадськості, підкреслювали прогресивний вплив передової російської громадської думки й культури на культуру українську. «...Народ московський, писав І. Франко, витворив життя духовне, літературне і наукове, котре також тисячними потоками ненастанно впливає і на Україну і на нас». Діячі прогресивної російської культури стежили за розвитком української культури, підтримували її і подавали допомогу передовим діячам культури України.
    Освіта.
    Царські урядові кола, поміщики, духівництво, намагаючись тримати народ у темряві, всіляко перешкоджали поширенню писемності й освіти. Але розвиток капіталізму вимагав дедалі більше письменних людей і фахівців. Це змусило царизм приступити до реформи і в системі освіти.
    За «Положенням про початкові народні училища», затвердженим царем 14 липня 1864 p., всі початкові школи діставали єдину назву — початкові народні училища. Вони оголошувалися безстановими і мали завданням «утверджувати в народі релігійні та моральні поняття і поширювати первісні корисні знання». Всі вони працювали за єдиним навчальним планом, який передбачав вивчення таких предметів: закону божого, читання книг цивільного і церковного друку, письма, перших чотирьох дій арифметики, церковного співу. Викладання в усіх школах мало вестися російською мовою.
    Порівняно з дореформеним часом кількість початкових народних шкіл у Східній Україні на кінець XIX ст. виросла і становила близько 17 тис. Але ці школи могли охопити лише приблизно третину дітей, внаслідок чого близько 70 % їх залишалося поза школою. Через це серед трудящих було багато неписьменних. У цілому за переписом 1897 р. в Україні серед населення віком від 9 до 49 років письменних нараховувалося тільки 24 %, в тому числі у Подільській губернії — 15,5, в Полтавській, Харківській і Волинській — близько 17%. Серед сільського населення письменних на Чернігівщині налічувалося лише 5,5%, на Полтавщині — 6 %, на Херсонщині — 6,2 %.
    Оскільки мережа шкіл не задовольняла потреб населення, а потяг народних мас до освіти був великим; передові громадські діячі стали організовувати безплатні школи, в яких навчалися дорослі селяни, робітники, ремісники. Школи ці працювали в недільні і святкові дні, через що називалися недільними. В Україні перша недільна школа була відкрита в жовтні 1859 р. у Києві. Після цього такі школи з'явилися в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та в інших містах. Усього їх протягом 1859—1862 pp. в Україні було створено ПО. Активними організаторами і вчителями виступали демократично настроєні студенти Ф. Вороний, Я. Бекман, М. Д. Муравський та ін. У Харкові у 1862 р. безплатну жіночу недільну школу відкрила X. Алчевська (1841-1920), яка все життя присвятила поширенню освіти серед народу і стала визначним українським педагогом. Активно сприяли створенню недільних шкіл та їх діяльності відомий російський учений і педагог М. Пирогов (1810—1881), який у 1858—1861 pp. був попечителем Київського учбового округу, і професор історії Київського університету П. Павлов.
    У 1862 р. царський уряд закрив недільні школи. Але коли в 1864 р, вони, хоч і з великими обмеженнями, були дозволені, в 70—90-х роках їх число зросло і вони відігравали певну роль у поширенні письменності і освіти серед трудящих.
    Одночасно з реформою початкової школи проводилася й реформа середньої школи. У 1864 р. цар затвердив статут гімназій і прогімназій, за яким засновувалися 7-класні гімназії і 4-класні прогімназії, що відповідали за навчальним планом 4 нижчим класам гімназій. Гімназії вважалися середніми загальноосвітніми школами, формально безстановими, загальнодоступними. У них могли навчатися «діти всіх станів, без різниці звання і віросповідання». Але вони мусили мати необхідну підготовку й платити за навчання, що для дітей трудящих було неможливо.
    Гімназії створювалися двох типів: класичні і реальні. У класичних гімназіях майже третина часу відводилася грецькій і латинській мовам, природознавство й хімія майже не вивчалися. У реальних гімназіях давніх мов не було, ширше викладалися природознавство, хімія, фізика, математика, креслення, нові мови. Навчання в реальних гімназіях більш наближалося до потреб життя, але випускники класичних гімназій могли без екзаменів вступати до університетів, а закінчення реальної гімназії давало право вступу лише до вищих технічних навчальних закладів.
    Після того як на середину 60-х років царизмові вдалося справитися з революційною ситуацією, посилився його реакційний курс, у тому числі й у галузі освіти. За новим статутом, затвердженим у 1871 p., гімназії і прогімназії зберігалися лише як класичні гімназії з 8-річним строком навчання. На вивчення давніх мов у них відводилося близько 40 % часу, а час на викладання природознавства, математики, фізики ще більше зменшився. Випускники гімназій могли вільно вступати до університетів інших вищих навчальних закладів. У гімназіях більш суворим ставав режим: запроваджувався інститут класних наставників і наглядачів, введено кодекс покарань.
    Реальні гімназії ліквідовувалися, і замість них створювалися реальні училища з 6-річним курсом навчання. їх випускники в університет вступати не могли зовсім, а у вищі спеціальні навчальні заклади — лише після закінчення 7-го додаткового класу.
    Для жінок існували окремі жіночі гімназії і вищі жіночі курси, основним завданням яких вважалася підготовка з дівчат «матерів сім'ї».
    У гімназіях і реальних училищах навчалися в основному діти поміщиків, чиновників, духівництва і буржуазії. Доступ до них для дітей робітників і селян практично був закритий.
    На кінець XIX ст. в Україні працювали 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.
    Вищу освіту представники панівних класів здобували в університетах, яких у Східній Україні в II половині XIX ст. було три: Харківський, Київський і Новоросійський, заснований у 1865 р. на базі Рішельевського ліцею в Одесі. Кількість студентів у цих університетах виросла з 1180 чол. у 1865 р. до 4 тис. чол. у середині 90-х років. Розвиток економіки і культури зумовив виникнення в Україні ряду вищих спеціальних навчальних закладів. Це були: Ніжинський історико-філологічний інститут, створений у 1875 р. на базі ліцею князя Безбородька, Глухівський учительський інститут (1874), Південнотросійський технологічний інститут у Харкові (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Вище гірниче училище в Катеринославі (1899), Харківський ветеринарний інститут, створений у 1873 р. на базі ветеринарного училища.
    Хоча в цілому у другій половині XIX ст. серед студентів вищих навчальних закладів переважали вихідці з панівних класів, але поступово, особливо у вищих спеціальних навчальних закладах, більш наближених до життя, ніж університети, склад студентів демократизувався, кількість дворян зменшувалася, а кількість різночинців, зокрема представників інтелігенції, збільшувалася.
    Тяжким було становище з освітою трудящих західноукраїнських земель. У Галичині в 1890 р. неписьменних було 66,4 % населення, на Буковині — 75 %. У поодиноких гімназіях учнів-українців налічувалося лише 8—17 % від їх загального складу, причому навчання велося лише польською або німецькою мовою. У Львівському університеті, де викладання велося здебільшого польською або німецькою мовою і була висока плата за навчання, діти селян і робітників навчатися не могли. У 1875 р. відкрився університет у Чернівцях, який мав німецький характер. У 1896 р. з 320 студентів там навчалося лише 20 чол. українців — вихідців з середовища поміщиків та буржуазії.
    Наука.
    У другій половині XIX ст., незважаючи на реакційну політику царського самодержавства, в Україні розвивалася наукова думка, що досягла в той час значних успіхів і внесла вагомий вклад у розвиток світової науки. Найзначнішими науковими центрами, які впливали на діяльність учених усієї країни, в тому числі й України, були Петербурзька Академія наук і Петербурзький та Московський університети. В Україні найважливішу роль у розвитку науки відігравали університети — Харківський, Київський і Новоросійський. Велике значення мали також наукові товариства: дослідників природи, математичні, фізико-математичні, технічні, історичні, історико-філологічні та ін.
    У 70—90-х роках діяли наукові товариства: Харківське, Київське та Одеське товариства дослідників природи, Харківське математичне товариство, Київське фізико-математичне товариство, Історичне товариство Нестора Літописця в Києві, історико-філологічні товариства при Харківському, Новоросійському університетах і Ніжинському історико-філологічному інституті, Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові та ін.
    У зв'язку з розвитком капіталістичної фабрично-заводської промисловості, транспорту, сільського господарства значних успіхів досягли природничі науки. В Україні працювало багато видатних учених.
    У Харківському університеті з 1885 по 1902 р. кафедру механіки очолював О. Ляпунов (1857—1918), запрошений із Петербурзького університету. Його праці з математики, зокрема з проблем стійкості руху, здобули світове визнання. У Київському університеті понад 40 років — з 1867 до 1910 р.— читав різні математичні курси видатний математик М. Ващенко-Захарченко (1825—1912). Він написав ряд наукових праць і підручників, за якими вчилося не одно покоління математиків.
    З 1871 до 1893 р. в Новоросійському університеті на кафедрі фізики спочатку доцентом, а потім професором працював М. Умов (1840—1915), який написав визначні праці з різних проблем фізики і зокрема вперше в історії науки розробив і дослідив питання про рух і поширення енергії.
    Кафедру хімії в Харківському університеті з 1855 до 1887 р. очолював видатний учений М. Бєкртов (1827— 1911), який став засновником сучасної фізичної хімії. У 1864 р. завдяки турботам Бекетова у Харківському університеті були відкриті вперше фізико-хімічне відділення і лабораторія фізичної хімії. У 1865 р., на двадцять років раніше, ніж за кордоном, Бекетов почав читати курс фізичної хімії. Високо шанували вчені України великого російського хіміка Д. Менделєєва, діяльність якого мала значний вплив на розвиток хімічних досліджень в українських університетах. Про це свідчить зокрема те, що за пропозицією М. Бекетова, 12 лютого 1881 р. Д. Менделєєв був обраний почесним членом Харківського університету.
    Інтенсивно розвивалася на Україні біологічна наука. її найвидатнішими представниками були зоолог І. Мечников, фізіолог І. Сеченов, ембріолог О. Кавалевський, мікробіолог М. Гамалія та ін.
    І. І. Мечников (1845—1916), родом з с Іванівки (тепер Куп'янського р-ну на Харківщині), у 1864 р, закінчив фізи-ко-математичний факультет Харківського університету. З 1867 до 1882 р. працював спочатку доцентом, а потім професором зоології і порівняльної анатомії в Новоросійському університеті. У 1886 р. разом з мікробіологгом М. Гамалією Мечников створив в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію для щеплення проти сказу. Він став одним з основоположників порівняльної патології, еволюційної ембріології, мікробіології і вчення про імунітет.
    З 1871 до 1876 р. професором фізіології Новоросійського університету працював І. Сеченов (1829—1905), який став засновником російської фізіологічної школи. Зокрема в праці «Рефлекси головного мозку» Сеченов висвітлив питання про діяльність головного мозку, про «душевне життя» з позицій матеріалізму.
    В гуманітарних науках у другій половині XIX ст. відбувалася гостра ідеологічна боротьба, зокрема матеріалізму проти ідеалізму.
    У філософії ідеалістичні погляди в Україні поділяли й пропагували професори Київської духовної академії, університетів та інших навчальних закладів П. Юркевич, С. Гогоцький, М. Грот та ін. Проти філософів-ідеалістів з матеріалістичних позицій виступали І. Франко, С. Подолинський, П. Грабовський та ін., а також учені-природо-знавці І. Сеченов, І. Мечников, М. Бекетов та ін.
    Значну роботу по збиранню етнографічних, економічних і статистичних матеріалів в Україні провели співробітники Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873—1876), Комісії для опису губерній Київського навчального округу (1851—1864), а також земські статистики. Київська Тимчасова комісія для розгляду давніх актів продовжувала збирання й публікацію історичних документів, зокрема видання археографічної серії «Архів Південно-Західної Росії».
    В галузі політекономії і статистики працювали переважно дворянсько-буржуазні вчені, такі, як професор Київського університету М. Бунге, професор Харківського університету Г. Цехановецький та ін. Але окремі економісти, зокрема доцент Київського університету М. Зібер, популяризували марксистське економічне вчення, хоч і не усвідомлювали його революційної суті.
    Історія.
    У другій половині XIX ст. йшов інтенсивний розвиток історичної думки. Розгортанню наукових досліджень сприяли збирання, систематизація й публікація історичних джерел. Найбільше значення мала діяльність заснованої в 1843 р. Київської тимчасової комісії для розгляду давніх актів, у якій плідно працювали професори Київського університету М. Іванішев, М. Максимович, В. Антонович та інші. Співробітники зібрали на Правобережжі велику кількість актових рукописних книг та окремих документів і в 1852 р. створили Київський центральний архів. Уже в 1845—1859 pp. вони видали чотири томи документів під назвою «Пам'ятники», а з 1859 р. до 1914 р.— 35 томів «Архива Юго-Западной России». В 1863—1892 pp. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России» (9 з них за редакцією М. Костомарова). 15 томів «Жерел до історії України — Русі» (до 1917 p.) опублікувала Археографічна комісія, що працювала при Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові. Велику кількість історичних джерел, зокрема літописних, опублікував у «Чтениях Московского общества истории и древностей росийских» О. Бодянський. Публікувалися джерела і в інших виданнях, зокрема в журналі «Киевская старина» (1882—1906), в «Записках» Наукового товариства ім. Шевченка і т. д. Продовжувалася публікація пам'яток народної творчості, розгорталися археологічні й етнографічні дослідження.
    Одним з видатних істориків XIX ст. був М. І. Костомаров (1817—1885). Він займався як історією України, так і Росії. Написав багато праць з історії України: «Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії» (1857), «Гетьманство Виговського» (1861), «Гетьманство Юрія Хмельницького» (1868), .«Павло Полуботок» (1876), «Руїна. Історія гетьманства Брюховецького, Многогрішного і Самойловича» (1881), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884) та ін. Більшість праць Костомарова видані у зібранні його творів «Історичні монографії та дослідження».
    Головною заслугою Костомарова є те, що він, на противагу історикам, які в історії бачили діяльність лише царів, гетьманів, полководців та інших видатних осіб, один із перших у вітчизняній історіографії почав вивчати історію народу, його життя й рухи, протиставляючи народ державі. Ввівши до наукового обігу величезну кількість історичних джерел, Костомаров дав блискучі описи народних рухів — народних повстань в Україні, визвольної війни 1648—1654 pp. та ін.
    Костомаров виступав за республіканський лад, відстоював право українського народу на вільний національний розвиток, ставав на захист української мови й культури.
    Одним з найбільш видатних істориків України був В.Б.Антонович (1834—1908). Його діяльність як історика проходила в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів і в Київському університеті. Будучи ряд років (1863—1880) головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, Антонович займався збиранням архівних документів і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России» з своїми великими вступними статтями. Він написав понад 300 праць з історії, археології і етнографії України. Найбільш значними є його праці: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 рік» (1863), «Останні часи козацтва на правому березі Дніпра за актами 1679—1716 pp.» (1868), «Дослідження про міста в Пів-денно-Західній Русі за актами 1432—1768 р.» (1870), «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768 р.» (1870), «Нарис історії великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда» (1877—1878), «Київ, його доля і значення в XIV — XVI ст.» (1882) та ін. Цими працями, заснованими переважно на нових архівних документах, Антонович зробив великий внесок у дослідження багатьох важливих питань, зокрема ввів у науковий обіг немало невідомих до нього фактів, почав вивчати нові проблеми (про міста, міщанство, промисловість, гайдамаччину та ін.), розвінчував польсько-шляхетські історичні концепції щодо минулого України.
    Із своїх учнів В. Антонович створив Київську школу істориків, які пильно вивчали документи, через що цю школу часто називають документальною. До неї належали М. Грушевський, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський, В. Ляскоронський, О. Грушевський, О. Андріашев, І. А. Линниченко, В. Ю. Данилевич, М. Біляшевський та ш. Зокрема учні Антоновича всебічно дослідили історію руських, зокрема південноруських, українських князівств у період феодальної роздробленості, через що цю школу Антоновича називають «обласниками».
    Окреме своєрідне місце в українській історіографії XIX ст. займає творчість М. Драгоманова. У своїх пристрасних полемічних писаннях Драгоманов викривав антинародний режим царського самодержавства і закликав до його повалення, проповідував ідеї свободи і демократії, визволення від гноблення українського, і всіх поневолених народів, ідеї їхньої дружби ї єднання.
    За своїм фахом Драгоманов був істориком стародавнього світу, зокрема істориком давньої Греції і Риму, але багато займався й проблемами історії України. Спеціально з історії України Драгоманов у 1876 р". видав у Києві невеличку книжечку «Про українських козаків, татар та турків», у якій з широким використанням народних дум та історичних пісень розповів про численні напади на українські землі татар та турків і боротьбу проти них козаків. Крім того, Драгоманов мав намір написати велику працю про російсько-українські взаємини під назвою «Пропащий час. Українці під Московським царством (1654—1876)», але встиг написати лише вступ і початок першого розділу. У цьому тексті автор пише, що «царська самоволя заїла вольності українські; московське боярство помогло зрости на Україні зерна кріпацтва». Через це життя України в складі Російської держави Драгоманов вважав пропащим, змарнованим часом.
    Але найбільше Драгоманов захоплювався народною творчістю українського народу і особливо політичними піснями, які, як він писав у своїй автобіографічній замітці, являють собою «поетичну історію українського народу, яку він розповів сам». Всього з питань українського фольклору й етнографії Драгоманов написав 30 спеціальних праць.
    Загальнополітичні й філософські погляди Драгоманова і особливо його праці з української культури мали велике значення для розвитку української історіографії.
    Визначним істориком в Україні був О. М. Лазаревський (1834 —1902). Він написав понад 400 праць з історії і опублікував багато документів та матеріалів. Більшість праць Лазаревського присвячені розвиткові феодально-кріпосницьких відносин у Лівобережній Україні, на території Гетьманщини в другій половині XVII — XVIII ст. Це такі праці, як «Малоросійські посполиті селяни (1648—1783)» (1866), «Нариси малоросійських фамілій. Матеріали для історії суспільства в XVII і XVIII ст.ст.» (1875—76), «Люди старої Малоросії» (1882—88) та ін.
    Особливе місце в українській історіографії займає О. Я. Єфименко (1848—1918), яка була першою жінкою Росії, що дістала вчений ступінь почесного доктора історії (від Харківського університету в 1910 р.). У своїх працях, таких, як «Із історії боротьби малоруського народу з поляками» (1879), «Турбаївська катастрофа» (1891), «Малоруське дворянство і його доля» (1891), «Дворищне землеволодіння в Південній Русі» (1892), «Нариси історії Правобережної України» (1894—1895) та інших, Єфименко широко досліджувала історію селянства, особливо форми його життя, побут, звичаї, ідеалізувала селянську общину, показувала боротьбу селянських мас, висвітлювала внутрішній, соціально-економічний розвиток українського суспільства.
    З початку 80-х років XIX ст. почав свою багаторічну наукову діяльність Д. І. Багалій (1857—1932), один з учнів Антоновича. Після закінчення Київського університету й захисту магістерської дисертації «Історія Сіверської землі до половини XIV ст.» Багалій з 1883 р. по 1927 р. працював у Харківському університеті. Вивчав проблеми соціально-економічного розвитку Лівобережної України, історію Південної України, української культури. Але найбільш широко і всебічно Багалій досліджував історію Слобідської України. їй він присвятив понад 100 спеціальних праць, серед них «Нариси з історії колонізації і побуту степової окраїни Московської держави» (1887), «Заселення Харківського краю і загальний хід його культурного розвитку до відкриття університету» (1889), «Дослід історії Харківського університету» (два томи, 1893—1904), «Історія міста Харкова за 250 років його існування» (разом з Д. Міллером, два томи, 1905— 1912), «Історія Слобідської України» (1918) та ін.
    Найвидатнішим істориком запорізького козацтва став Д. І. Яворницький (1855—1940). Закінчивши у 1881 р. історико-філологічний факультет Харківського університету, Яворницький все життя працював над збиранням писемних та матеріальних пам'яток із життя Запорізької Січі, створив Музей старожитностей Катеринославської губернії, для якого зібрав 85 тис. експонатів, написав численні праці з різноманітних проблем історії, археології, фольклору, етнографії, мистецтва, літератури. Переважна більшість цих праць присвячена історії запорізького козацтва. Це «Історія запорізьких козаків», «Вольності запорізьких козаків» (1898), «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий атаман війська запорізьких низових козаків».
    Оригінальні праці з проблем історії України створив С. А. Подолинський (1850—1891) — видатний учений і громадський діяч. Подолинський одним із перших став вивчати розвиток капіталізму в Україні, формування й становище робітничого класу. Його головні праці: «Парова машина» (1875), «Про багатство та бідність» (1875), «Про хліборобство. Як де земля поділена і як би її треба держати» (1877), «Ремесла і фабрики на Україні» (1880) та ін. На них помітний вплив праць Маркса і Енгельса .
    Наприкінці XIX ст. почав свою наукову діяльність М. С. Грушевський — найвидатніший український історик XX ст.
    Розвивалися в Україні і філологічні науки. Видатним мовознавцем був професор Харківського університету О. О. Потебня (1835—1891), який написав цінні праці із загальних проблем мовознавства, історичного розвитку української мови, фольклору, етнографії та ін. Багато праць з питань українського фольклору, етнографії, російської і української літератур написав професор Харківського університету М. Ф. Сумцов (1854—1922). Проблеми розвитку української мови вивчали П. Житецький, К. Михальчук та ін. У 90-х роках М. Уманець і А. Спілка упорядкували «Словарь російсько-український».
    Книга і преса.
    Величезне значення для розвитку культури, науки, освіти мали друкарство й преса. У другій половині XIX ст. царський уряд і цісарська монархія всіляко гальмували видання книг і преси в Україні. Особливо негативне значення мали Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський акт 1876 р. Через це книгодрукування й періодична преса були розвинуті слабо.
    Видавалися здебільшого книги церковно-релігійного змісту й такі, в яких проводилися реакційні ідеї, що утверджували правомірність панування царизму й існування буржуазно-поміщицького експлуататорського режиму. При цьому вся ця література виходила російською мовою. Українська ж книга, особливо демократична, зазнавала великих, передусім цензурних утисків. Але повністю припинити видання українських книг царизм не зміг. Вони видавалися в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Одесі, Чернігові, Львові та в деяких інших містах. Виданням підручників для недільних шкіл, популярних освітніх книжечок і художньої літератури займалися видатні діячі української культури, такі, як П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Старицький, О. Пчілка, Б. Грінченко, І. Франко та ін. У 90-х роках з'явилися українські видавництва, засновані діячами української культури (Б. Грінченка, Г. Хоткевича, «Вік», «Благодійне товариство» та ін.).
    Мало було й українських періодичних видань. Як уже говорилося, в 1861—1862 pp. у Петербурзі М. Костомаров, П. Куліш і В. Білозерський видавали журнал «Основа», в якому було опубліковано багато творів демократичних письменників. У Києві протягом 25 років — з 1882 по 1906 р.— виходив журнал «Киевская старина», у якому публікувалися російською і українською мовами художні твори, історичні документи й матеріали, спогади, пам'ятки народної творчості, етнографічні нариси та ін. Демократичного характеру, після приходу до його редакції І. Франка та М. Павлика, набув журнал «Друг», який виходив у Львові в 1874—1877 pp. Демократичними виданнями стали журнал «Громадський друг» (два номери) і два збірники — «Дзвін» та «Молот», підготовлені і опубліковані в 1878 р. у Львові під редакцією І. Франка та М. Павлика. У Львові ж у 1881—1882 pp. видавався демократичний журнал «Світ», а в 1894—1897 pp. під керівництвом І. Франка виходив найвизначніший демократичний журнал «Житє і слово». У другій половині XIX ст. видавалися і розповсюджувалися безцензурні і революційні журнали, збірники, брошури, листівки і т. п. Зокрема в 1876 р. М. Драгоманов у Женеві заснував українську друкарню, в якій були надруковані праці С. Полонинського, М. Драгоманова, збірка революційно-народницьких віршів «Из-за решетки» та ін. Тут же в 1880 р. М. Драгоманов, М. Павлик і С. Подолинський видали два номери безцензурного прогресивного українського журналу «Громада», а протягом 1878—1882 pp.— п'ять збірників під тією самою назвою. Важливе значення мали революційні видання народницьких підпільних друкарень, листівки «Південноросійського союзу робітників», а в кінці XIX ст.— листівки революційних соціал-демократів та ін.
    Наприкінці XIX ст. в Україні було видано кілька праць Маркса і Енгельса. Так, у Львові опубліковано в 1892 р. працю Енгельса «Соціалізм утопійний і науковий», а в 1899 р.— «Початок родини, приватної власності і держави» та «Людвіг Фейербах».
    Одночасно з демократичними виданнями в Західній Україні виходили й ліберальні журнали, такі, як «Правда» (1867—1898 з перервами), «Зоря» (1880—1897) та ін.
    Художня література.
    Високого рівня досягла в другій половині XIX ст. українська художня література, яка розвивалася иід безпосереднім впливом визвольного руху і в тісній взаємодії з передовою російською літературою та літературами інших народів. Твори М. Чернишевського, М. Добролюбова, М. Гоголя, М. Некрасова, М. Салтикова-Щедріна, О. Островського, І. Тургенєва, А. Чехова, Л. Толстого та інших російських письменників з захопленням читалися передовою громадськістю України і справляли великий вплив на світогляд і творчість прогресивних українських письменників.
    У розглядуваний період в українській літературі з'явилася ціла плеяда послідовників Т. Шевченка, видатних письменників-реалістів — Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.
    Визначним представником демократичного напряму в літературі стала Марко Вовчок (Марія Олександрівна Вілінська, 1833—1907). У 1857 р. в Петербурзі вийшли «Народні оповідання» Марка Вовчка, які в 1859 р. у перекладі І. Тургенева були видані російською мовою під назвою «Украинские народные рассказы Марко Вовчка». Після цього Марко Вовчок написала оповідання «Ледащиця», «Три долі», «Панська воля», казки «Кармелюк», «Невільничка», повісті «Інститутка», «Маруся» та ін., а також російською мовою — «Рассказы из народного русского быта», повісті «Жили да были три сестры», «Тюлевая баба», роман «Живая душа» та ін.
    У своїх творах Марко Вовчок викривала експлуататорську суть, деспотизм, самодурство і дике свавілля поміщиків-кріпосників, показувала глибину прірви і гостроти соціальних конфліктів між ними і гнобленими селянами, з великою любов'ю змальовувала образи простих людей, особливо жінок-трудівниць. Зображаючи невимовно тяжке, безпросвітне життя селян, засуджуючи кріпосників, автор створила і образи селян-протестантів, борців за щастя народне (Кармелюку казці «Кармелюк», Прокіп, Катря, Назар у повісті «Інститутка»).
    Твори Марка Вовчка були захоплено зустрінуті Т. Шевченком, який назвав її «обличителем жестоких людей несытых», О. Герценом, М. Чернишевським, М. О. Добролюбовим, Д. Писарєвим, І. Тургенєвим та ін.
    У 50—60-х роках, з зародженням і розвитком різночинського руху, в українську літературу входять письменники-різночинці, які збагачують літературу як новими ідеями, ідеями служіння інтересам народу, інтересам боротьби за його визволення, так і новими літературними формами. У той час видатними письменниками-демократами були Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, в Західній Україні та Буковині — Ю. А. Федькович.
    Л. І. Глібов (1827-—1893), виходець з сім'ї управителя маєтків поміщиків Родзянків на Полтавщині, написав 107 байок, комедію «До мирового», вірші для дітей, багато поезій, в тому числі пісню «Журба» («Стоїть гора високая»), що була покладена на музику М. В. Лисенком і стала народною піснею, а також ряд віршів російською мовою («Русская песня», «Узник», «Тройка», «Месяц» та ін.). У своїх оригінальних байках, творчо наслідуючи І. Крило-ва, Глібов в алегоричній формі зображував кріпосницький гніт, свавілля поміщиків, безправне становище селянства (байки «Вовк і Кіт», «Вовк та Ягня», «Вовк і Вівчарі» та ін.), капіталістичний визиск трудящих, хабарництво, продажність і паразитизм чиновництва, зокрема суддів («Вовк та Мишеня», «Лисиця і Ховрах», «Щука» та ін.), картав жадобу до наживи, користолюбство, розтлінність, тупоумство й обмеженість панівних класів, змальовував розум, доброту, високі моральні якості, кмітливість простих людей («Хазяйка й Челядки», «Зозуля й Горлиця», «Півень і Перлинка», «Громада», «Бджола і Мухи», «Шелестуни» та ін.).
    СВ. Руданський (1834—1873), що народився в сім'ї сільського священика на Поділлі, найбільше прославився своїми співомовками — короткими сатиричними й гумористичними віршами. У них він з позицій народу розкривав самодурство, свавілля, тупість панів-кріпосників, показував їх вироджування, саркастично зображував продажність і хабарництво чиновників, купців, викривав різних шахраїв, уїдливо змальовував облудність служителів релігії. Разом з тим він підкреслював моральну чистоту, розум, чесність, дотепність, оптимізм селян і всіх простих людей, обстоював їх інтереси. Руданський написав ряд віршів («Гей, бики!», «Над колискою» та ін.), в яких виявив себе також як письменник-демократ. Лірична поезія «Повій, вітре, на Вкраїну» стала улюбленою народною піснею.
    Одним з видатних письменників-різночинців 60-х років був А. П. Свидницький (1834—1871), син священика з Поділля, який через тяжку недугу помер на 37-му році життя. Вірші молодого Свидницького «Україно, мати наша», «В полі доля стояла», «Росте долом березина», що були опубліковані вже після смерті автора, відзначалися ненавистю до експлуататорів, закликали до повстання, до ножів, які «аж горять на панів та на панят», «З'явись, з'явись, Залізняче, та на Вкраїну вийди!» — писав Свидницький. Широким художнім полотном, у якому реалістично, на прикладі розпаду й загибелі сім'ї священика Люборацького, зображені соціальні відносини в Україні, облудність польсько-шляхетської «культури», порочність системи навчання й виховання в тодішніх навчальних закладах, є повість Свидницького «Люборацькі» (вперше опублікована І. Франком у 1886 p.), що стала попередником соціально-психологічного роману 70—80-х років.
    У Північній Буковині і в Східній Галичині видатним демократичним письменником був Ю. А. Федькович (1834—1888). У своїх поезіях («Довбуш», «Лук'ян Кобилиця», «Дезертир», «Рекрут» та ін.) і прозових творах («Люба-згуба», «Опришок» та ін.) Федькович змальовує невимовно тяжке життя буковинського селянства, солдатів австрійської армії, викриває як гнобителів і здирщиків представників цісарської влади й церкви, служителів Ватикану, оспівує народних героїв Олексу Довбуша і Лук'яна Кобилицю, закликає народ до революційної боротьби. Вірш «Браття-опришки, гайда за чару» закінчується словами:
    Гостри ніж,
    Ріж ката, ріж!
    А коло вовка
    Війта повісь!
    Великий вклад у розвиток української реалістичної художньої прози вніс І. С. Нечуй-Левицький (1838—1918), яким написано понад п'ятдесят творів: повісті «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Микола Джеря», «Афонський пройдисвіт», оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти», п'єси «На Кожум'яках», «Маруся Богуславка» та ін. У своїх творах Нечуй-Левицький глибоко відтворив життя, побут і психологію різних верств українського суспільства: селян, заробітчан, бурлаків, інтелігенції, духівництва, міщанства, чиновництва, польських і українських поміщиків, правдиво змалював образи бунтарів і протестантів проти соціальної несправедливості.
    Визначне місце в українській літературі займає продовжувач ідейно-творчих традицій Шевченка, видатний письменник-реаліст, демократ Панас Мирний (Панас Якович Рудченко, 1849—1920), що став творцем нового жанру в українській прозі — соціально-психологічних романів і повістей. Панас Мирний написав багато творів, які ввійшли до скарбниці світової літератури. Це — романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», повісті «Лихі люди» («Товариші»), «Лихо давнє і сьогочасне», «Голодна воля», п'єса «Лимерівна» та ін. Твердо стоячи на позиціях демократизму, будучи глибоко переконаним, що мистецтво, література повинні служити народові, Панас Мирний у своїх творах відтворив широку панораму життя українського народу в XIX ст. і особливо в пореформений час. Він оцінив реформу 1861 р. як «голодну волю», затаврував як несправедливий, експлуататорський феодально-кріпосницький і капіталістичний лад, створив цілу галерею типових образів кріпосників, капіталістів, чиновників та ін. З великою силою він змалював тяжке становище селян і селянок, трагічну долю жінки в капіталістичному суспільстві. Разом з викриттям усіх мерзотностей тодішнього життя Мирний створив образи борців проти соціального гноблення, проповідував дружбу між народами.
    Починаючи з 80-х років XIX ст., протягом 30 років в українській літературі і взагалі культурі наполегливо і плідно працював Б. Д. Грінченко (1863—1910), виходець з дрібнопоміщицької родини хутора Вільховий Яр на Харківщині. Прозаїк, поет, драматург, перекладач, публіцист, критик, педагог, фольклорист, етнограф, мовознавець-лексикограф, видавець, редактор, громадський діяч, Грінченко все своє життя віддав безперервній напруженій праці на користь розвитку української мови й культури, піднесення освіти народу, його визволення від тяжкої неволі.
    Сучасники говорили, що Грінченко «більш працював, ніж жив». У вірші «До праці» він закликав:
    Хоч у недолі й нещасті звікуєм —
    Долю онукам дамо!
    Ми на роботу на світ народились,
    Ми для борні живемо!
    У поетичних збірках («Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою», «Під хмарним небом» та ін.), у повістях («Сонячний промінь», «На розпутті», «Серед темної ночі», «Під тихими вербами»), оповіданнях, п'єсах («Нахмарило», «Степовий гість» та ін.) та інших своїх творах Грінченко реалістично зображував дійсність, передусім сумні картини життя сільської бідноти, безталанну долю жінок, сиріт, тяжку працю шахтарів, оспівував борців за волю, змальовував діяльність інтелігентів, висміював українських лібералів-«патріотів», виступав за краще життя для народу. Великою заслугою Б. Грінченка було видання 4-томного «Словаря української мови».
    Найвизначнішим демократичним письменником, громадсько-політи
← назад зміст вперед →


 
 
© Chitalka.net.ua