Головна сторінка

Студентська бібліотека "Читалка"

Документалістика
Екологія
Економіка
Етика
Етнополітологія
Зовнішня політика
Історія
Історія правознавства
Культурологія
Логіка
Медицина
Міжнародні відносини
Мовознавство
Наукові дослідження
Педагогіка та психологія
Політичне лідерство
Політичне прогнозування
Політичний аналіз
Політологія
Правознавство
Релігієзнавство
Соціологія
Теорія політики
Філософія
Цивільна оборона
Словники
 

Історія України (Ч.2) (І.К. Рибалко)
   

2. Революційний та опозиційний рух.


   На початку XX ст. на політичну боротьбу проти царського самодержавства, панування поміщиків і буржуазії, разом з трудящими всієї Росії піднімалися й робітники та селяни України. Це була класова, революційна боротьба — складова частина всеросійського революційного руху.
    Харківська маївка1900 р.
    Напередодні 1 Травня 1900 р. Харківський комітет РСДРП друкував і розповсюдив майже на всіх підприємствах міста відозву «Перше травня» і брошуру «Що таке Перше травня». У відозві були сформульовані вимоги, що їх мали висувати робітники 1 Травня: свобода спілок, страйків, зборів, слова, друку, недоторканість особи й участь у законодавстві, встановлення 8-годинного робочого дня для всіх робітників, скасування надурочних робіт, обов'язкове державне страхування робітників і відповідальність хазяїв за нещасні випадки та ін. Комітет РСДРП закликав робітників на знак солідарності з пролетарями всього світу 1 Травня оголосити страйк і провести демонстрації, мітинги, сходки. За розробленим планом робітники всіх заводів і фабрик Харкова мали припинити роботу, вийти на вулицю, провести загальну демонстрацію, потім зібратися на Кінний майдан, де мав відбутися загальноміський мітинг.
    Але через недостатню організованість соціал-демократів і через те, що план став відомий властям, які розмістили на вулицях війська й зуміли роз'єднати заводський і залізничний райони, план повністю здійснити не вдалося.
    Однак, незважаючи на це, святкування 1 Травня в Харкові вилилося в могутній страйк і масову політичну демонстрацію, в яких взяли участь понад 10 тис. робітників. Близько 3 тис. робітників, що зібралися біля воріт паровозних майстерень коло Кузинського мосту, пройшли по Великій Панасівській вулиці (тепер вулиця Котлова) і вийшли до Ващенківської левади. Над натовпом майоріли червоні прапори, лунали вигуки: «Хай живе Перше травня!», «Хай живе 8-годинний робочий день!», «Геть самодержавство!». Але пробратися до Кінного майдану демонстрантам перешкодили поліція і війська.
    Розгорнувся страйк і в заводському районі — на ХПЗ, заводі Гельферіх-Саде та інших підприємствах. Близько З тис. робітників з червоними прапорами від заводів рушили до Кінного майдану, маючи метою з'єднатися там із робітниками залізничного району.
    До Кінного майдану власті зібрали велику кількість поліції, військ і козаків. Цими силами їм вдалося розсіяти демонстрацію. Як у районі залізничному, так і в районі Кінного майдану багато робітників було заарештовано й відправлено до тюрми.
    Святкування Першого травня 1900 р. в Харкові, будучи одним з яскравих проявів міжнародної пролетарської солідарності трудящих країни, мало велике значення для розгортання революційного руху в Росії.
    Цей виступ харківських робітників наочно показав, Що робітники не тільки доросли до політичної боротьби, а що вони її уже розгортають.
    Страйки і демонстрації1901 — 1902 рр.
    У 1901 —1902 рр. революційний робітничий рух наростав. Велике значення для його посилення в Україні мали заворушення та виступи у великих пролетарських центрах Росії: першотравневий страйк р. на військовому Обухівському заводі в Петербурзі, що переріс у криваву сутичку між робітниками й військами, страйки й демонстрації в березні 1902 р. в Батумі, першотравнева демонстрація 1902 року в Сормові, загальноміський страйк робітників Ростова-на-Дону у листопаді та ін.
    Численні страйки й демонстрації в 1901—1902 pp. прокотилися й по Україні. 11 березня 1901р., на заклик Київського комітету РСДРП, в Києві відбулася масова демонстрація робітників і студентів, яка, за визначенням «Искры», пройшла блискуче. Першотравневі демонстрації в 1901 р. відбулися в Харкові, Катеринославі, Києві. 28 листопада — 2 грудня 1901р. відбулася демонстрація студентів і робітників у Харкові.
    У лютому 1902 р. політичні демонстрації пройшли в Києві, Катеринославі, Одесі, Полтаві. Могутніми політичними страйками й демонстраціями відзначили робітники Перше травня 1902 р. Досвід показував, що у страйках і демонстраціях 1902 р. пролетаріат уперше протиставляв себе, як клас, усім іншим класам і царському урядові.
    Загальний страйк1903 р. на Півдні Росії.
    У 1903 р. страйковий рух по всій країні, в тому числі й в Україні, піднявся на новий, вищий рівень. Уперше в історії політичні страйки охопили одночасно великий район — Україну і Закавказзя, весь Південь Росії.
    1 липня застрайкували робітники Баку, 12 липня страйк почався в Тифлісі, 17 липня — в Батумі і через кілька днів охопив усе Закавказзя. Одночасно він розгорнувся й в Україні.
    В усіх важливих центрах загальним страйком керували комітети РСДРП. Одеський, Київський, Катеринославський, Миколаївський та інші комітети РСДРП випускали й розповсюджували відозви, в яких закликали робітників до політичних страйків і демонстрацій, формулювали їх вимоги — повалення самодержавства, політичні свободи, 8-годинний робочий день, безпосередньо організовували їх виступи.
    В Україні першими 1 липня застрайкували робітники залізничних майстерень Одеси. Через кілька днів до страйку включилися портовики, матроси, потім робітники заводів та фабрик і 17 липня страйк в Одесі став загальним, охопивши близько 50 тис. робітників. Цього дня в місті відбулася політична демонстрація.
    21 липня почалися страйки в Києві і Миколаєві, 28 липня — в Єлисаветграді, 30 липня — в Конотопі, 5 серпня — в Катеринославі, 8 серпня — в Керчі. Страйкували також робітники Донбасу, Севастополя, Житомира, Чернігова, Феодосії. Всього, за неповними даними, в 1903 р. страйки і демонстрації відбулися в 63 містах Росії. Майже одночасно в загальному страйку взяли участь понад 200 тис. робітників. Повсюдно висувалися політичні вимоги: 8-го-динний робочий день і політичні свободи. Робітники висували лозунги: «Геть самодержавство!», «Геть капіталістів!», «Хай живе свобода!», «Хай живе республіка!».
    Майже у всіх містах на придушення страйків і демонстрацій уряд кидав війська — козачі сотні й піхоту. Відбувалися збройні сутички, в час яких було вбито близько 100 чол., поранено 500 і заарештовано понад 2 тис. чол.
    Селянський рух. Повстання селян на Полтавщині і Харківщині в 1902 р.
    Одночасно з революційним рухом робітників і під його впливом піднімалися на боротьбу проти поміщиків і селяни. Головними причинами масового селянського руху були кріпосницькі пережитки й зумовлене ними тяжке становище більшості селянства — поміщицьке землеволодіння, малоземелля селян, відробітки й кабала, викупні платежі, численні податки й побори, повна політична безправність селян та ін. Безпосереднім поштовхом до піднесення селянської боротьби у 1902 р. в Росії був голод ЗО млн. селян, викликаний неврожаєм 1901 р.
    Абсолютна більшість селянських виступів 1901 — 1904 pp. була спрямована проти поміщиків, за ліквідацію поміщицького землеволодіння й розподіл поміщицьких земель між селянами. Форми селянського протесту були різноманітними. Як і раніше, селяни захоплювали поміщицькі землі й угіддя, чинили опір розмежуванню земель, спасували поміщицькі посіви й сінокоси, рубали ліси, виступали проти продажу майна за недоїмки, відмовлялися вносити борги й різні платежі, вимагали поліпшення орендних умов та ін. Разом з тим дедалі частіше селяни вдавалися й до більш гострих форм боротьби. Вони громили або підпалювали поміщицькі маєтки, магазини і будинки лихварів-торговців, розбирали продукти харчування і майно в маєтках, били, а то й вбивали поміщиків, їх управителів, царських чиновників, вступали в збройні сутички з поміщиками, місцевими властями, поліцією, військами. Селяни й сільськогосподарські робітники відмовлялися працювати в поміщицьких маєтках і на заводах, оголошували страйки, проводили мітинги, маніфестації, нелегальні збори.
    Усього в 1901—1904 рр. із 50 губерній Європейської Росії селянський рух охопив 42 губернії (84 %). Україна, поряд з Поволжям і Грузією, була одним з районів, де селянський рух розвинувся найбільш широко і набув найгостріших форм.
    Особливо широкого розмаху селянські виступи набрали в Полтавській і Харківській губерніях весною 1902 p., що стали першим селянським повстанням. Це повстання почалося 9 березня з нападу селян на економію герцогів Мекленбург-Стрелицьких в містечку Карлівці Костянтиноградського повіту на Полтавщині. Селяни відімкнули комори і склади, розібрали зерно, картоплю, фураж, сільськогосподарський інвентар, худобу і т. ін. Вони захопили, зорали й засіяли 2 тис. десятин поміщицької землі, спалили ґуральню і крохмальний завод. З Карлівки селянський виступ перекинувся на інші села Костянтиноградського повіту, а також у Полтавський повіт (села Ковалівка, Парасковіївка, Василівка та ін.). 31 березня селянське повстання почалося і у Валківському та Богодухівському повітах Харківської губернії.
    Усього з 9 березня по 3 квітня 1902 р. селяни Полтавщини і Харківщини здійснили понад 120 нападів на поміщицькі маєтки, під час яких розгромили 105 поміщицьких економій і садиб. У повстанні взяли участь селяни 337 сіл 19 волостей з населенням понад 160 тис. чол. Безпосередню ж участь у виступах взяли близько 40 тис. селян.
    Для придушення Полтавсько-Харківського селянського повстання царський уряд кинув війська — 9 батальйонів піхоти і 10 козачих сотень, які в 17 селах вчинили тілесні покарання селян, в ряді місць стріляли в натовпи селян, проводили обшуки, забирали хліб, солому, заарештовували учасників повстань та ін. До суду було віддано 960 чол., з яких 836 чол. на судових процесах у Валках, Полтаві й Костянтинограді засудили до різних строків тюремного ув'язнення. Крім того, цар Микола II наказав стягти з селян 800 тис. крб. контрибуції на користь поміщиків.
    Хоча повстання 1902 р. охопило значну територію і багато селян, воно все-таки залишилося локальним виступом, окремим вибухом.
    У 1903—1904 рр. селянський рух продовжував наростати. Всього за 1900—1904 pp. в Україні сталося понад 1000 селянських виступів не менше як у 1300 селах, в яких взяли участь понад 800 тис. чол. Більше половини — понад 650 виступів — припадало на Правобережну Україну.
    Студентський рух.
    Масові страйки й демонстрації робітників, численні виступи селян справили значний вплив і на активізацію руху демократичного студентства, яке було найчуткішою частиною інтелігенції. Загальне політичне безправ'я народу, фактичне позбавлення вищих навчальних закладів автономії, поліцейський режим у них викликали невдоволення передової частини студентів, яке виливалося у страйки, сходки, мітинги, демонстрації, під час яких студенти виступали проти сваволі царських властей. Особливо різкий протест студентства і всієї прогресивної громадськості викликали «Тимчасові правила про відбування військової повинності вихованцями вищих навчальних закладів, яких виганяють з цих закладів за вчинення гуртом безпорядків», затверджені 29 липня 1899 р.
    На основі цих «Тимчасових правил» у січні 1901 р. 183 студентів Київського університету за те, що вони протестували проти застосування кари карцером і вимагали прийняти назад звільнених за участь у сходках студентів, царський уряд віддав у солдати.
    У 1901—1902 рр. студентські виступи почастішали. У січні — лютому 1902 р. вони охопили навчальні заклади багатьох міст — Петербурга, Москви, Риги, Києва, Харкова, Одеси та інших і вилилися у всеросійський студентський страйк, який охопив близько 30 тис. студентів. Характерною рисою студентського руху було те, що студенти часто брали участь у мітингах, зборах, демонстраціях разом з робітниками.
    Земсько-ліберальний рух.
    Під впливом революційної боротьби робітників і селян на початку XX ст. пожвавився і ліберальний рух. Ліберально настроєні поміщики, буржуазія, інтелігенція виявляли невдоволення тим, що царський уряд зберігав непорушним самодержавство і владу дворян, не допускав до участі в управлінні країною громадськості, гальмував суспільний прогрес.
    У 1902 р. група лібералів заснувала за кордоном журнал «Освобождение», редактором якого став П. Струве. Вони ставили завдання шляхом «мирної і легальної діяльності» домогтися від уряду свободи преси, зборів, спілок, рівності всіх перед законом, скликання представників від усіх земств і міст. У 1903 р. ця група заснувала «Союз освобождения», в раду якого входили І. Петрункевич, А. Пешехонов, В. Богучарський та ін. Він виступав за конституційну монархію і загальне виборче право. Того ж року діячі земств створили «Союз земців-конституціоналістів».
    У 1904 р. земський ліберальний рух вилився у «земську» і «бенкетну» кампанії. На своїх зборах, з'їздах, бенкетах, у своїх петиціях земці-ліберали зверталися до царського уряду з проханням провести зверху реформи, певною мірою демократизувати країну.
    Крах зубатовщини
    Царський уряд вів боротьбу проти наростання революції шляхом терору і репресій. Але поряд з цим царські власті спробували вдатися і до обману робітників. У 1901 р. начальник московського охоронного відділення жандармський полковник Зубатов почав організовувати «Товариство взаємодопомоги робітників», маючи метою створити ілюзію, що самі царські власті піклуються про добробут робітників, і цим відвернути від політичної боротьби. В Одесі зубатовець Шаєвич заснував «Комітет незалежних», були спроби організувати зубатовські організації в Києві, Катеринославі, але під натиском революційного руху, особливо загального страйк на Півдні Росії в 1903 р., зубатовщина зазнала повного краху.
← назад зміст вперед →


 
 
© Chitalka.net.ua