Головна сторінка

Студентська бібліотека "Читалка"

Документалістика
Екологія
Економіка
Етика
Етнополітологія
Зовнішня політика
Історія
Історія правознавства
Культурологія
Логіка
Медицина
Міжнародні відносини
Мовознавство
Наукові дослідження
Педагогіка та психологія
Політичне лідерство
Політичне прогнозування
Політичний аналіз
Політологія
Правознавство
Релігієзнавство
Соціологія
Теорія політики
Філософія
Цивільна оборона
Словники
 

Історія України (Ч.2) (І.К. Рибалко)
   

2. Класи і партії в революції.


   Передумови і характер революції.
    Революція 1905—1907 років у Росії була зумовлена всім ходом соціально-економічного і політичного розвитку країни. У той час, коли країни Західної Європи і США швидко прогресували по цивілізованому шляху розвитку, Росія, охоплена обручем самодержавно-поліцейського режиму, залишалася відсталою. З одного боку, в країні виростали великі капіталістичні фабрики, заводи, шахти, рудники та інші підприємства, формувався капіталістичний уклад, а з другого боку, зберігалися царське самодержавство, велике поміщицьке землеволодіння та інші феодально-кріпосницькі пережитки, які сковували розвиток продуктивних сил, гальмували весь суспільний прогрес. Царський уряд, поміщики-кріпосники і чиновницька, бюрократична верхівка з усіх сил прагнули не допустити ніяких радикальних змін, стояли за цілковите збереження старого державного і суспільно-політичного ладу, що прирікало країну на безнадійний застій і прогресуючу відсталість.
    Поміщицький, капіталістичний і національний гніт поєднувався з політичним безправ'ям трудящих, необмеженою сваволею і поліцейським деспотизмом царського уряду. Усе це робило нестерпним становище народних мас і надавало соціальним суперечностям особливої гостроти та глибини. Корінні потреби суспільного розвитку, насущні інтереси всіх народів вимагали усунення царського самодержавства, ліквідації поміщицького землеволодіння та інших залишків феодально-кріпосницької системи, демократизації країни.
    Революція, яка спалахнула на початку 1905 р. в Росії, за своїм соціально-економічним змістом була буржуазною. Перед нею стояли завдання — повалити царське самодержавство, встановити демократичну республіку, знищити становий лад, ліквідувати поміщицьке землеволодіння, ввести восьмигодинний робочий день. Здійснення цих завдань, передусім ліквідація царського самодержавства і широка демократизація країни, не виходили за рамки й не підривали основ буржуазного ладу, але відкривали шлях для більш прогресивного, цивілізованого капіталізму. У проведенні цих перетворень були кровно зацікавлені робітники й селяни, широкі трудящі маси.
    У цих умовах провідною, причому вже самостійною політичною силою в революції виступав пролетаріат, як найбільш послідовно-революційний серед усіх трудящих мас клас.
    Національною особливістю революції в Росії та її найважливішим завданням було розв'язання аграрного питання — знищення поміщицького землеволодіння та всіх інших залишків кріпосництва в землеробському устрої і в усіх суспільних та політичних установах. Найбільш зацікавленим у розв'язанні аграрного питання було селянство, через що воно, разом з робітничим класом, брало активну участь у революції.
    У революції брали участь і міські дрібнобуржуазні верстви населення та радикально настроєна інтелігенція.
    Велика й середня буржуазія, обуржуазнені поміщики й найближча до них верхівка інтелігенції були в опозиції до царизму й поміщиків-кріпосників, чиновничої бюрократії, не хотіли миритися з всевладдям самодержавства, мріяли про політичні свободи, а деякі навіть про парламентарну державу, але вони були проти революційної боротьби, за мирні методи впливу на царський уряд, за реформістський шлях перебудови країни.
    В умовах небаченої активізації напередодні і в час революції всіх суспільних класів і верств розгорталася надзвичайно динамічна їх консолідація й розмежування, а на цьому ґрунті становлення, формування і діяльність політичних партій.
    Загальноросійські політичні партії в революції.
    Серед загальноросійських політичних партій, які активно діяли і в Україні, на крайньому лівому фланзі перебувала Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). РСДРП вступила в революцію 1905 р. поділеною на дві фракції: більшовики й меншовики. Більшовики, загальновизнаним лідером яких був Ленін (Ульянов), у квітні у Лондоні провели III з'їзд РСДРП, у якому брали участь і представники Одеського, Миколаївського, Харківського та Катеринославського комітетів з України. У рішеннях з'їзду, а потім у книзі Леніна «Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції» (липень 1905 р.) було визначено стратегічний план і тактичну лінію більшовиків у революції. Оцінюючи революцію, як буржуазну, більшовики, разом з тим, підкреслювали, що її вождем, гегемоном повинен бути пролетаріат, його союзником — селянство, ліберальну буржуазію, яка намагатиметься закінчити революцію угодою з царем, необхідно ізолювати. Головним завданням партії і робітничого класу визнавався перехід від масових політичних страйків до збройного повстання, вказувалось на необхідність практичної підготовки повстання, партійні організації закликалися до підтримки селянського руху і створення селянських комітетів на селі. Але, оскільки в цей час були гострими і суперечності капіталістичного суспільства, а пролетаріат становив самостійну політичну силу, мав свою революційну партію, Ленін висунув теорію про можливість переростання буржуазно-демократичної революції в революцію пролетарську, соціалістичну. Це, очевидно, була переоцінка революційних сил, з чим не погоджувалися меншовики.
    Меншовики, лідерами яких були Г. Плеханов, Ю. Мартов (Ю. Цедербаум), Ф. І. Дан (Гурвіч) та ін., наприкінці квітня — на початку травня 1905 р. провели у Женеві свою конференцію, у якій взяли участь і представники Донецького, Катеринославського, Київського, Харківського і Кримського комітетів. Як і більшовики, меншовики революцію, яка почалася, вважали буржуазною, через це і провідна роль у ній мала належати буржуазії, кінцевим результатом революції мала стати буржуазна парламентарна республіка західно-європейського типу.
    Оскільки розкол партії на дві частини негативно позначався на її діяльності і єдності дій пролетаріату, на IV (об'єднавчому) з'їзді у квітні 1906 р. в Стокгольмі більшовики й меншовики об'єдналися у складі єдиної РСДРП.
    В Україні ще після жовтневого страйку 1905 р. більшовики й меншовики, зважаючи на незадоволення робітників розколом партії, пішли на організаційне об'єднання.
    Харкові, Катеринославі та Миколаєві більшовики й меншовики об'єдналися на федеративних засадах, а в Одесі, Херсоні й Луганську — на основі повного злиття паралельних організацій.
    У ході революції в організації масових зборів, мітингів, страйків, збройних повстань брали участь соціал-демократи обох течій — більшовики і меншовики. За підрахунками істориків, на весну 1905 р. загальна чисельність РСДРП налічувала близько 26,5 тис. чол. (14 тис. більшовиків і 12,5 тис. меншовиків), а весною 1907 р. — понад 167 тис. членів. В Україні тоді було близько 20 тис. членів РСДРП.
    Певну роль у революції 1905—1907 рр. відігравала Російська партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка оформилася наприкінці 1901 — на початку 1902 pp. її перший з'їзд відбувся наприкінці грудня 1905 — на початку січня 1906 рр. напівлегально у Фінляндії в готелі біля водопаду Іматра. На з'їзді були представлені і найбільші комітети України — Київський, Катеринославський, Харківський, Одеський і Таврійський, яким, на відміну від інших, що мали лише по одному голосу, було надано по два голоси. З'їзд прийняв програму і статут партії. Здійснення партійної програми означало «експропріацію капіталістичної власності і реорганізацію всього суспільного ладу на соціалістичних засадах», що передбачало повну перемогу робітничого класу, організованого в соціал-революційну партію, і встановлення в разі потреби його тимчасової революційної диктатури. При цьому до робітничого класу або «трудового народу» есери причисляли всі верстви населення, які займались фізичною або розумовою працею (робітники, трудові селяни і революційно-соціалістична інтелігенція).
    Найбільшу увагу есери приділяли аграрному питанню. Вважаючи, що «земля нічия і що право на користування нею дає лише праця», партія есерів відстоювала «соціалізацію землі», тобто перетворення її з приватної на загальнонародну власність і потім розподіл її між селянами за зрівняльно-трудовим принципом.
    Есери визнавали тактику збройної боротьби і особливу увагу надавали індивідуальному теророві. В часи революції вони публікували і розповсюджували багато листівок, прокламацій з закликами до політичних страйків і повстань, брали активну участь у багатьох виступах робітників, селян, солдатів і матросів. Есери користувалися значним впливом серед селян та інших демократичних верств населення. Наприкінці 1906 — на початку 1907 pp. в партії налічувалося понад 65 тис. чол. За соціальним складом: понад 43 % робітників, понад 45 % селян і солдатів, 11,6 % інтелігентів. Лідерами есерів були М. Натансон, К. Брешко-Брещковська, В. Чернов, М. Гоц, Г. Гершуні та ін.
    Багато організацій загальноросійської партії есерів у час революції 1905—1907 pp. діяли і в Україні. Вони були в усіх українських губерніях, багатьох повітах та містах і налічували понад 10 тис. членів. Спільно з іншими революційними й демократичними партіями та організаціями (більшовиками, меншовиками, бундівцями та ін.) есери створювали страйкові комітети. Ради робітничих депутатів, профспілки, об'єднані штаби бойових дружин, бойові дружини та ін., брали з ними участь у революційних виступах.
    У 1906 р. група громадських діячів України — М. Шаповал, П. Христюк, М. Залізняк, О. Мицюк проголосили створення Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), але далі її існування й діяльність до 1917 р. не простежується.
    Основними загальноросійськими ліберально-опозиційними партіями, які сформувалися уже в ході революції, стали кадети й октябристи.
    Перший, установчий з'їзд конституційно-демократичної (кадетської) партії відбувся у Москві 12—18 жовтня 1905 р. Він прийняв статут і програму, яка була уточнена на II з'їзді в Петербурзі у січні 1906 p., який до назви додав «партія народної свободи». Лідерами кадетів були П. Мілюков, П. Струве, П. Долгоруков, В. Набоков, І. Петрункевич, В. Маклаков та ін. Кадетська партія сформувалася на основі «Союза освобождения» і «Союзу земців-конституціоналістів».
    В уточненій на II з'їзді програмі кадетської партії було записано: «Росія повинна стати конституційною і парламентарною монархією». Отже, кадети стояли за збереження монархії, при цьому йти до конституції слід тільки мирним шляхом, шляхом реформ, шляхом обрання Установчих зборів на основі загального та рівного виборчого права з прямим і таємним голосуванням.
    Кадети не визнавали права націй на самовизначення, стояли за єдину, неділиму Росію, але погоджувались на автономію Польщі і відновлення конституції Фінляндії.
    Намагаючись здобути вплив серед селянства, кадети пропонували передати безземельним і малоземельним селянам державні, удільні, кабінетські землі, а також частину приватновласницьких за викуп за рахунок держави.
    У програмі кадетів містилися вимоги громадянських прав і політичних свобод: рівність усіх громадян перед законом, свобода совісті й віросповідання, слова і преси, зборів, спілок, пересування і виїзду за кордон, недоторканність особи і житла та ін.
    Соціальною основою кадетської партії були високооплачувана інтелігенція, середня, переважно міська буржуазія, ліберальні поміщики. Але серед її членів були й селяни, робітники, студенти, ремісники та ін. У 1906 р. всього в кадетській партії було близько 300 відділів, де налічувалося понад 50 тис. членів. Кадети видавали газету «Речь», журнал «Вестник партии народной свободы». В українських губерніях в 1906 р. було близько 50 відділів кадетської партії з 9 тис. членів. Особливо активно діяли кадети Київської губернії, якими керував обласний комітет, до якого входили професор університету І. Лучицький, голова Київського товариства письменності В. Науменко, барон Ф. Штейнгель та ін. Українські кадети, зокрема, наполегливо домагалися скасування заборони української мови, права вільно користуватися нею.
    На правому крилі російського лібералізму стала партія великих поміщиків і торгово-промислової буржуазії — «Союз 17 октября» (октябристи), яка сформувалася у жовтні — листопаді 1905 р. Лідерами октябристів були Д. Шипов, О. Гучков, П. Гейден, М. Родзинко та ін. Перший з'їзд октябристів відбувся в лютому 1906 р. у Москві. У 1905—1907 pp. чисельність октябристів становила 60—70 тис. чол.
    Про головний напрям політики октябристів голова Московського ЦК «Союза 17 октября» Шипов на І з'їзді говорив так: «Ми закликаємо всі мирні прогресивні партії об'єднатися разом для мирного проведення в життя реформ, проголошених 17 жовтня». У відозві, підписаній керівниками партії, вказувалось, що «маніфест 17 жовтня знаменує собою величезний переворот у долі нашої вітчизни». Відозва закликала «подати сприяння урядові, який іде шляхом рятівних реформ, спрямованих до повного і всебічного оновлення державного і суспільного ладу Росії».
    Октябристи стояли за розвиток і зміцнення конституційної монархії, за збереження унітарної, єдиної і неділимої держави, за скликання Державної думи з обмеженими царем повноваженнями.
    З листопада 1905 р. по лютий 1906 р. осередки октябристської партії виникли в усіх українських губерніях.. У 1906 р. в Катеринославі було приблизно 1000 членів партії, в Мелітополі — 773, в Кременчуці — 500, Харкові — 200, всього в Україні, за підрахунками істориків, налічувалось близько 10 тис. членів партії октябристів. Серед них були промисловці, банкіри, торговці, домовласники, поміщики, високооплачувані інтелігенти, чиновники та ін.
    Найбільш правими і консервативними в ході революції були поміщицько-монархічні партії і організації, яких здебільшого називали чорносотенними. Серед них найвизначнішим став «Союз руського народу», створений у Петербурзі в листопаді 1905 р. Ним керувала Головна рада, друкованим органом «Союзу» була чорносотенна газета «Русское знамя». Членами Головної ради «Союзу» стали доктор медицини, статський радник А. Дубровін (голова), бессарабський поміщик, вихованець Новоросійського університету В. Пуришкевич, курський поміщик Н. Марков та ін.
    Праві, реакційні, чорносотенні елементи вважали, що тільки вони віддані престолу і вітчизні, що «революція є свавілля зла, спрямоване на потоптання законності». Ґрунтуючись на «офіційної народності» (православ'я, самодержавство, народність), чорносотенці закликали: «Геть революцію! Не треба конституції! За самодержавство, нічим на землі не обмежене!» Вони проповідували відвертий великодержавний шовінізм і антисемітизм.
    «Союз руського народу» об'єднував найбільш реакційних поміщиків, представників дрібної буржуазії, інтелігенції, декласовані міські елементи, частину селян і невелику кількість робітників.
    У час революції «Союз» мав понад 400 місцевих відділень, в яких налічувалось понад 400 тис. членів, в тому числі понад 100 тис. в Україні. Так, одеський відділ «Союзу руського народу» налічував 8440 чол., катеринославський — 6686, харківський — 6500, київський — 3256 і т. д. Серед газет, які мали майже всі губернські відділи, найбільш реакційною й шовіністичною була київська газета «Киевлянин», яку редагував відомий чорносотенець В. Шульгін.
    Одержуючи щедрі субсидії від царя, купців, поміщиків, підприємців, Союз створював бойові дружини, які влаштовували криваві єврейські погроми, брали участь у розгоні демонстрацій та мітингів, із-за рогу вбивали революціонерів, грабували населення і т. п. У 1908 р. від «Союзу руського народу» відокремився «Союз Михайла Архангела», що був теж однією з чорносотенних організацій.
    Українські політичні партії в час революції.
    На початок революції 1905 р. в українському національному русі діяли не одна, а кілька політичних партій. Ліберально-демократичний табір був представлений Українською демократичною (УДП) і Українською радикальною (УРП) партіями, соціалістичний — Революційною українською партією (РУП) і Українською соціал-демократичною спілкою («Спілка»). Українські есери діяли в складі загальноросійської есерівської партії. Особливе місце посідала Українська народна партія (УНП), яка займала надто націонал-радикальні позиції.
    УДП і УРП у своїх програмних положеннях були близькими між собою, зокрема виступали за федеративний устрій Росії і автономію України, наближалися до соціалістичного ідеалу та ін. У цих умовах, та ще під впливом оформлення російської партії кадетів, з якою у цих партій було багато однакових поглядів, УДП і УРП пішли на об'єднання. Наприкінці грудня 1905 р. у Києві комісії від УДП — Є. Чикаленко, Є. Тимченко, І. Шраг і від УРП — Б. Грінченко та М. Левицький на об'єднаному засіданні виробили спільну програму і назву партії Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Партія мала складатися з місцевих громад, а очолювала її Рада (з функціями ЦК), членами якої тоді стали Б. Грінченко, С. Єфремов, ф. Матушевський, М. Левицький, Є. Чикаленко.
    У 1906 р. відбувся з'їзд УДРП, який затвердив програму партії. У програмі передбачалось, що Російська держава перетворюється на державу народноправну, має глибоко демократичну державну конституцію і «мусить бути федерацією автономних національно-територіальних одиниць». Керівництво загальнодержавними справами належатиме виборному державному парламентові. Усіма справами в автономній Україні мала порядкувати Українська Виборна Народна Рада (Сейм). Українська Народна Рада,— говорилося в програмі,— «сама виробляє краєву конституцію, яку не може ні відміняти, ні скасувати загальнодержавний парламент. Українська Народна Рада має право рішати всі справи, які не належать до державного парламенту. Вона, яко хазяїн краю, порядкує всіма землями й водами Української території». Крайова конституція мусила дати право широкого самоврядування громадам сільським і міським і тим округам, у які громади могли б об'єднатися. Кожна така округа матиме свою окружну раду, з правом самоврядування в межах округи. В питанні державного устрою УДРП розходилася з російськими кадетами, які погоджувалися на відновлення конституції Фінляндії та Польші і відмовляли в автономії Україні.
    Щодо справ .соціально-економічних, то в програмі УДРП вказувалось, що партія бореться проти всякої експлуатації і вважає, що соціалістичний лад, до якого прямує людськість, найкраще забезпечить інтереси людей; через те «земля зо всіма її багатствами, всі фабрики, заводи, робітні і всі способи й знаряддя до праці з часом повинні стати спільною народною власністю».
    В аграрних справах УДРП домагалася, щоб усі землі державні (казенні), удільні, монастирські й церковні стали крайовим земельним фондом під підпорядкуванням самоврядних громад чи округ, і той фонд використовувався б для потреб хліборобів, причому першими з крайового земельного фонду мали користуватися безземельні або малоземельні; щоб до того ж земельного фонду, коштом крайовим, викуплено примусово землі приватних власників і поперед усього ті землі, які не експлуатуються власною працею.
    У робітничому питанні програма УДРП ставила вимоги 8-годинного робочого дня, упорядкування найму робітників так, щоб «забезпечити найманого від усякої експлуатації», страхування робітників з крайових коштів, безплатної лікарської допомоги від хазяїв тощо.
    Для всіх громадян програма вимагала загальновизнаних громадянських прав — права вільного поселення й проживання, недоторканості особи, оселі й листування, вживання рідної мови, свободи зборів, об'єднання в спілки і товариства, страйкування і т. д. Громадянські права мали бути рівними для всіх громадян.
    За своїм складом УДРП була, очевидно, найбільш інтелігентською партією, бо до неї входили представники верхівки української інтелігенції — професори, письменники, публіцисти, деякі поміщики, службовці та ін. Партія видавала щотижневик «Рідний край» та газету «Громадська думка», яку незабаром змінила «Рада». Ліберально-демократичний характер мали українські журнали «Нова громада», «Рідна справа», «Украинский вестник», «Україна» та ін. УДРП видавала також відозви («Якого ладу нам треба», «Чому у нас нема доброго ладу» та ін.), які розповсюджувались серед інтелігенції, селян, робітників, переважно цукрових заводів та залізничників.
    Радикал-демократи брали участь у різних з'їздах (з'їзд журналістів у Петербурзі в березні 1905 р., загальноземський з'їзд у квітні 1905 р. та ін.), в роботі різних громадських організацій, міських дум і земств, виступали в пресі, організовували й налагоджували діяльність «Просвіт», різних українських товариств, клубів, музично-драматичних гуртків і т. п. Вони обґрунтовували необхідність надання Україні автономії, добивались права на вільне вживання української мови і розвиток української культури.
    УДРП, ставлячи метою зміну державного ладу в Росії і перетворення України на її автономну частину та здійснення інших своїх програмних вимог, в той же час розраховувала на мирні методи досягнення своїх цілей, на реформи, а не на збройну боротьбу. Лідери УДРП вітали царський маніфест 17 жовтня, вважаючи, що він відкриє шлях до розв'язання всіх питань. «Ми й тепер,— писав часопис УДРП «Рідний край»,— були б більш раді, якби була не революція, не боротьба з урядом, а мирна робота, реформа.» З іншого приводу УДРП заявила: «Ми не хочемо ні заворушень, ні руйнування економій, ні будь-чого іншого».
    Найбільш радикальною у розв'язанні національного питання в Україні у період революції 1905-1907 pp. залишалася Українська народна партія (УНП), очолювана М. Міхновським. Вона продовжувала відстоювати ідею самостійної соборної України. При цьому вона визнавала різні методи — страйки, індивідуальний терор, збройне повстання. «Ми виступаємо,— писав М. Міхновський у журналі «Самостійна Україна», єдиний номер якого вийшов у Львові у листопаді 1905 p.,— на боротьбу не за інтереси якого-небудь прошарку чи класу суспільства, бо не допускаємо, щоб яка-небудь частина суспільства мала більші права, ніж інша. Ми ідемо до повстання, до збройного повстання за визволення українського народу від національного і економічного гніту».
    У 1906 р. було розроблено остаточний варіант програми УНП, який і був прийнятий на з'їзді весною 1907 р. «Українська народна партія, — починалося в програмі, — єсть партія робітницької маси українського народу; єсть партія українського міського і сільського пролетаріату.
    Українська народна партія визнає соціалістичний ідеал яко єдиний, котрий може остаточно задовольнити український та інші народи, знищити визиск, безправ'є, знищить сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності і панованні. Цей ідеал такий: взагалі знаряддя виробу фабрики і заводи на землі, оселеній українським народом, мусять належати українцям робітникам, а земля (рілля) — українцям-хліборобам».
    Головні завдання УНП формулювалися так: просвітити, освідомити українців — робітників і хліборобів з боку розуміння їх національних і класових інтересів, зорганізувати освічений і свідомий своїх інтересів український пролетаріат у Всеукраїнський союз українців-робітників, а українців-хліборобів — у Всеукраїнський союз хліборобів-українців, при цьому в ці організації мали входити саме лише українці.
    «Необорна сила з'єднаних українців-робітників і селян, — говорилося далі в програмі УНП,— учинить захват політичної власти на Україні, знищить визиск, насиллє, нерівність і утворить непідлеглу Україну — Республіку вільних працюючих людей».
    Стоючи на позиції повної незалежності України, УНП, разом з тим на шляху до її здійснення підтримувала і автономні вимоги українських партій, але за умови, щоб автономія була не фіктивною, а дійсною, справжньою.
    Обстоюючи інтереси міського і сільського пролетаріату, УНП висувала вимоги 8-годинного робочого дня, недопущення надурочних робіт, встановлення мінімуму заробітної плати, безплатної медичної допомоги, право створювати товариства взаємодопомоги і страйкових кас та ін.
    В аграрній частині програми УНП проголошувала своїм ідеалом націоналізацію землі. «Націоналізація землі на Україні для запровадження соціалістичного строя і соціалістичного оброблення землі, — говорилось у програмі,— це наш ідеал і наше конечне завдання, бо тілко єдине таким шляхом на завше розв'яжеться аграрне питаннє на Україні». Програма передбачала конфіскацію земель казенних, удільних, монастирських, поміщицьких, передачу їх у крайовий земельний фонд, з якого «кождий член української нації, що жиє з землі, бере землю до уживання, скільки може обробити її власноручно без наймита».
    Програма УНП містила також вимоги громадянських прав і свобод: недоторканість особи і житла, прогресивний безпосередній податок пропорційного доходу, рівноправність жінок, ліквідацію класів (станів) і класових привілеїв, відповідальність урядовців перед громадянами, загальне, рівне, пряме виборче право при таємному голосуванні, ліквідації постійного війська і заміни його загальнонародною міліцією та ін.
    УНП схвально зустріла маніфест 17 жовтня. Частина членів сподівалася, що з волі царя буде надано Україні автономію як етап до її самостійності. Члени УНП розгортали видавничу діяльність, брали участь у виборах до Державної думи і т. п.
    Початок революції у січні 1905 р. застав українських І соціал-демократів у складі РУП. Але саме в той час від РУП відкололася частина її членів і створила Українську соціал-демократичну спілку («Спілку»). Члени РУП, які залишились у її складі, до грудня 1905 р. не міняли організаційної структури партії.
    У грудні 1905 р. відбувся II з'їзд РУП, який проголосив утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), прийняв програму і резолюції з найважливіших питань. УСДРП вважала, що в теоретичній частині вершиною і останнім словом марксизму була схвалена в 1891 р. Ерфутська програма німецької соціал-демократії у якій було відсутнє положення про диктатуру пролетаріату.
    У програмі УСДРП висувалася вимога перетворення Росії в демократичну республіку, в якій Україні була б надана автономія «з окремим представницьким зібранням (сеймом), котрому належить право законодавства у внутрішніх справах, що торкаються території України». Вимагалося загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні, права кожної нації на культурне і політичне самовизначення, необмеженої свободи слова, друку, совісті, зборів, спілок і страйків, широкого місцевого і крайового самоврядування, недоторканості особи, помешкання і листування, заміни постійного війська народною міліцією та ін.
    З метою охорони праці партія домагалася 8-годинного робочого дня, мінімуму заробітної плати, заборони понадурочної праці й жіночої праці у тих галузях, які шкодять жіночому організмові, державного страхування робітників від старості, каліцтва, нещасних випадків та ін.
    В аграрній частині програма УСДРП в інтересах вільного розвитку класової боротьби на селі і сільського господарства вимагала передачі всіх маєтків казенних, удільних, кабінетських, монастирських, церковних і великих приватновласницьких крайовим самоврядуванням; знищення всіх пережитків кріпацтва в аграрних відносинах; відміни законів, які обмежують права селян вільно розпоряджатись своєю землею; негайного і повного знищення всіх викупних, оброчних та інших платежів і повинностей; заведення судів, які б мали право зменшувати надмірну орендну плату і знищувати всі умови, які мають характер поневолення. З'їзд постановив агітувати серед селян за те, щоб аграрна програма партії проводилася в життя через Установчі збори. «Необхідною умовою широкої боротьби за ближчі вимоги і остаточну ціль робітничого класу, — говорилося в кінці програми, — УСДРП вважає знищення самодержавного режиму і скликання Установчих зборів на основі вселюдного, рівного, безпосереднього виборчого права з закритим голосуванням для всіх громадян, старших 20 років, без ріжниці полу».
    У питанні про організаційну структуру партії УСДРП відстоювала принцип «національних організацій пролетаріату, необмежених територіальними рамками», об'єднання з РСДРП на федеративних засадах, причому УСДРП повинна вважатися «єдиною представницею українського пролетаріату в партії в Росії» і бути «самостійною в своїй роботі».
    У період революції 1905—1907 pp. до УСДРП входили місцеві організації і групи, які діяли в Києві, Полтаві, Лубнах, Ніжині, Білій Церкві та інших містах, а також у Москві, Петербурзі, Львові. Щодо чисельності УСДРП, то на час її створення у грудні 1905 р. називається цифра у 6 тис. членів, але це, можливо, разом з «Спілкою». На кінець революції, у березні 1907 р. УСДРП нараховувала З тис. чол. її лідерами були В. Винниченко, М. Порш. С. Петлюра та ін.
    У січні 1906 р. ЦК УСДРП розробив і розіслав місцевим організаціям «План дій та інструкцію ЦК місцевим організаціям». Зусилля партії спрямовувались, передусім, на міський пролетаріат, причому, як говорилося у доповіді ЦК Штудгартському конгресу, «спочатку на ремісничий, а потім і фабричний». Девізом партії проголошувалось: «Через місто в село». Робота членів УСДРП серед міських українських робітників полягала в їх участі у мітингах, розповсюдженні листівок і відозв. Така ж робота проводилася й на селі, де велику увагу приділялось пропаганді «програми УСДРП, особливо аграрної». Головним методом боротьби УСДРП вважала страйк.
    УСДРП проводила значну видавничу діяльність. За 1905—1907 pp. вона видала шість агітаційних брошур у Львові і вісім у Росії. Крім того, ЦК видавав газети «Праця» — для робітників і «Селянин» для селян, а також інші часописи — «Боротьба», «Наша думка» та ін.
    У час революції продовжувались контакти між УСДРП і РСДРП. Об'єднаний ЦК РСДРП не вважав доцільним запрошувати представника УСДРП на IV об'єднавчий з'їзд. Але з ініціативи Бунду на з'їзд був запрошений М. Порш з правом дорадчого голосу. Питання про входження УСДРП до складу РСДРП з'їздом не було вирішено, а передано на розгляд ЦК Оскільки УСДРП не погодилась на відмовлення від самостійності, об'єднання партій не відбулось.
    Якщо УСДРП не об'єдналася з РСДРП і залишилась самостійною організацією, то Українська соціал-демократична спілка («Спілка») включилася до РСДРП, сприйняла її програму, а своєї програми не мала, у неї був лише статут. За статутом «Спілка» визнавалась частиною РСДРП, головне завдання якої полягало в організації пролетаріату, який розмовляє українською мовою. Вона складалась з місцевих громад, які в тих місцях, де не було комітетів РСДРП, діяли самостійно, а там, де такі комітети були, входили до складу місцевої партійної організації, будучи автономними лише в справах внутрішньої організації, пропаганди й агітації.
    Як відзначалося в статуті, в 1906 р. «Спілка» складалася з таких обласних організацій: Польська, Чернігівська, Полтавська, Подільська, Волинська і Херсонська. Весною у виборах делегатів на IV (об'єднавчий) з'їзд РСДРП взяло участь 1337 членів «Спілки», а в час підготовки до V з'їзду РСДРП, який працював у квітні — травні 1905 p., «Спілка» налічувала приблизно 4,5 тис. членів. «Спілкою» керував Головний комітет, до якого входили М. Меленевський (Басок), О. Скоропис-Йолтуховський, Г. Довженко, П. Туманський та ін. Він видавав газету «Правда» українською і російською мовами, листівки та брошури, розраховані переважно на сільськогосподарських робітників і селян. Так, в період революції 1905—pp. «Спілка» видала близько 20 брошур, листівок і відозв для села: «Как отобрать землю у помещиков и уделов», «Ко всем сельским рабочим», «Страйк і бойкот», «Що робить заробітчанам» та ін.
    У своїх виданнях «Спілка» закликала до скликання «Народної Конституційної Ради — Всенародного Учредительного Собранія», яка б відобрала владу в царя, передала б на користь народу всі удільні царські землі та землі монастирів і попівства, проголосила б Демократичну Республіку, де були б усі рівні перед законом та мали рівні права, працювали не більше 8 годин, мали б усі громадянські свободи. Але «Спілка» дедалі більше недооцінювала національне питання, перетворювалась на звичайну меншовицьку організацію, відриваючись від української стихії.
    Головний комітет «Спілки», оцінюючи діяльність своїх місцевих організацій в роки революції на основі матеріалів районних конференцій, навесні 1907 р. писав, що загальний недолік—«повна розрізненість наших організацій. Вони не зв'язані одна з одною, і не тільки райони, а й навіть окремі організації скрізь ведуть відособлене життя. Кожна організація змушена на свій страх і риск самостійно вирішувати питання партійного життя; звідси — відсутність єдиного плану, єдності в тактиці; немає, одним словом, політичного життя...».
    Отже, в ході революції в Україні, як і в усій Росії, в рух прийшли всі класи й соціальні верстви. їх ідеологію й інтереси найбільш повно відображали політичні партії, які в цей час інтенсивно формувалися й розгортали свою діяльність. При цьому в Україні діяли як організації загальноросійських партій, так і українські національні партії.
← назад зміст вперед →


 
 
© Chitalka.net.ua