Головна сторінка

Студентська бібліотека "Читалка"

Документалістика
Екологія
Економіка
Етика
Етнополітологія
Зовнішня політика
Історія
Історія правознавства
Культурологія
Логіка
Медицина
Міжнародні відносини
Мовознавство
Наукові дослідження
Педагогіка та психологія
Політичне лідерство
Політичне прогнозування
Політичний аналіз
Політологія
Правознавство
Релігієзнавство
Соціологія
Теорія політики
Філософія
Цивільна оборона
Словники
 

Історія України (Ч.2) (І.К. Рибалко)
   

3. Соціально-економічний розвиток України в 1907—1914 pp.


   Промислова депресія 1907—1909 pp.
    В економічному розвитку України, як і всієї країни, після кризи 1900—1903 pp. піднесення не настало. Деяке пожвавлення мало місце в 1904— 1905 pp. у зв'язку з російсько-японською війною, коли розширилося воєнне виробництво. У 1907—1909 pp. основні галузі промисловості переживали стан депресії, застою, а в деяких обсяг вироблюваної продукції навіть скорочувався. Кам'яного вугілля в Донбасі у 1907 р. було видобуто 1060 млн. пудів, а в 1910 р.— 1018 млн., видобуток залізної руди в Криворізькому басейні в 1907 р. становив близько 229 млн., у 1909 р.— 204 млн. пудів. Ще значнішим було зменшення видобутку марганцевої руди в Нікопольському районі: у 1907 р. її видобуто 16 млн., а в 1909 р.— 4 млн. пудів.
    Як наслідок депресії, відбулося зменшення кількості фабрично-заводських підприємств і зайнятих на них робітників. У 1907 р. в Україні налічувалося 2991 підприємство, що підлягали наглядові фабричної інспекції, і в них працювали 260 тис. робітників. У 1909 р. таких підприємств стало 2944 з числом робітників 257 тис. чоловік.
    Одночасно посилювалася концентрація виробництва й робітників на великих капіталістичних підприємствах. Якщо в 1907 р. фабрик і заводів, що підлягали фабричній інспекції, з числом робітників понад 1000 на кожному, в Україні було 28, то в 1910 р. їх стало 37. Розширювали свою діяльність монополістичні об'єднання «Продамет», «Продвугілля» та ін., створювалися нові синдикати й трести («Продаруд» — у 1908 p., «Проволока» — в 1909 р. і т. п.), все міцніші позиції в промисловості України займав іноземний капітал.
    Однак кріпосницькі пережитки, панування поміщиків гальмували економічний розвиток країни. Крім того, небажання й невміння царя та його оточення йти на проведення реформ гальмували модернізацію Росії.
    Посилення гніту й експлуатації робітників.
    Поразка революції 1905—1907 pp., розгул реакції, наступ царизму й буржуазії у 1907—1910 pp. привели до значного погіршення становища робітників. Одночасно з посиленням політичного гніту, терором і репресіями щодо робітничого класу, до яких вдавалися царські власті, капіталісти шляхом масових звільнень, локаутів, складання «чорних списків» намагалися усунути найактивніших революціонерів з підприємств, позбавити робітників їх організаторів, послабити пролетаріат і зламати його волю до боротьби. Тільки протягом року — з осені 1908 до осені 1909 p.— число робітників Донбасу скоротилося на 26 тис. чол. На кінець 1909 р. безробітних налічувалося на Київщині 15—20 тис, на Катеринославщині — 15 тис, на Полтавщині — близько 10 тис. чол. Незадовільними залишалися умови праці й техніка безпеки.
    Ліквідовуючи завойований під час революції на багатьох підприємствах 8—9-годинний робочий день, капіталісти в період реакції подовжили його разом з різними понаднормовими роботами до 12—14 год., а часто, особливо на невеликих фабриках і заводах, — до 16—18 год. Поряд з цим заробітна плата зменшувалася, а ціни на харчові продукти й предмети першої потреби зростали. У той же час прибутки підприємців безперервно збільшувалися.
    Промислове піднесення в 1910—1914 pp.
    У 1910 р. після тривалої депресії в Росії, в тому числі в Україні, почалося піднесення в промисловості, яке продовжувалося до початку першої світової війни в 1914 р. Воно було зумовлене розширенням внутрішнього ринку, зв'язаним з проведенням столипінської аграрної реформи, високими врожаями 1909 р. і 1910 р. (у 1910 р. експорт хліба становив 847 млн. пуд.), нагромадженням та напливом капіталів у промисловість і збільшенням військових замовлень та більш широким будівництвом військово-морського флоту і залізниць, викликаними підготовкою до війни. Піднесення охопило найбільше галузі важкої промисловості. Видобуток вугілля в Донбасі зріс з 1018 млн. у 1910 р. до 1560 млн. пудів у 1913 p., залізної руди в Криворізькому басейні відповідно — з 260 млн. до 420 млн. пудів, марганцевої руди в Нікопольському районі — з 11 млн. до 16 млн. пудів. Чавуну з 1910 р. було виплавлено 126 млн., у 1913 р. — 190 млн. пудів, заліза і сталі — відповідно 99 млн. і 141 млн. пудів.
    Щорічно в Україні у 1910—1913 pp. будувалося в передньому понад 200 км залізничної колії, у 1913 р. загальна довжина залізниць досягла близько 12 тис. км із 65тис.км по всій Росії. Машинобудівна і харчова промисловість розвивалася менш високими темпами.
    У 1913 р. промисловість України давала 24,3 % загальноросійського промислового виробництва. У видобувній промисловості її частка становила 70 %, в обробній — близько 15% продукції. Зокрема Україна давала 71 % загальноросійського видобутку вугілля і 72 — залізної руди, 68 — виплавки чавуну і 58 — сталі, 53 — виробництва сільськогосподарських машин і 80 % цукру.
    У ході розширення виробництва відбувалася дальша концентрація промисловості, зростали старі й створювалися нові монополістичні об'єднання. В Україні діяли синдикати «Продамет», «Продаруд», «Продвугілля», «Проволока»,
    цукровий, заводів сільськогосподарських машин та ін. Вони здебільшого мали всеросійське значення, зосереджували в своїх руках 60—80 % продажу продукції відповідних галузей, і нерідко встановлювали високі монопольні ціни і діставали великі надприбутки. Промисловий капітал з'єднувався з банківським і створювався фінансовий капітал, фінансова олігархія, яка тісно зрощувалася з царським державним апаратом, виростав державно-монополістичний капіталізм.
    Царизм всіляко сприяв проникненню іноземних капіталів у економіку, і особливо у важку промисловість. В Україні у 1913 р. діяли 83 іноземні компанії, які вклали в промисловість близько 420 млн. крб. Іноземні капіталісти зосереджували в своїх руках 70 % видобутку вугілля і руди, 90 — виплавки чавуну і виробництва коксу, майже 80 % виробництва машин.
    Хоч у 1910—1914 pp. ряд галузей промисловості Росії, а в її складі і України, розвивалася досить швидко і Росія в цілому належала до країн «другого ешелону» за рівнем розвитку капіталізму, вона в технічно-економічному відношенні значно відставала від країн Західної Європи і Америки.
    Стан сільського господарства.
    В Україні, як і в цілому в країні, в економіці переважало сільське господарство, — його частка становила 51,8 %, а про-Внаслідок розвитку капіталізму і особливо із зростанням заможних селянських господарств в період проведення столипінської аграрної реформи розширилися посівні площі і збільшилися валові збори сільськогосподарської продукції. За 1910—1913 pp. вся посівна площа в Україні зросла на 900 тис. дес. і в 1913 р. становила 22,9 млн. дес. Для України залишалося характерним різке переважання зернових культур, які в 1913 р. займали 20,7 млн. дес, або 90,5 % загальної посівної площі. Як і раніше, найбільш інтенсивно капіталістичне зернове господарство розвивалося на Півдні, посіви цукрових буряків, картоплі, тютюну, конопель зосереджувалися переважно на Правобережжі і Лівобережжі.
    Середньорічний збір основних зернових культур (пшениці, ячменю, жита й вівса) в 1896—1902 pp. становив 775 млн. пудів, а в 1909—1913 pp.— 1070 млн. пудів, досягши в 1913 р. 1200 млн. пудів. Однак середня врожайність зернових залишалася низькою і в 1909—1913 pp. становила (в центнерах з гектара): озима пшениця—10,4, озиме жито—9,8, яра пшениця — 7,0, ячмінь ярий — 9,3, овес — 10,7, просо — 9,9, кукурудза (1913 р.) — 11,2.
    Внаслідок однобічного зернового напряму розвитку сільського господарства України, зменшення пасовищ і розорення селянства відбувався занепад тваринництва. За час з 1897 по 1912 р. поголів'я великої рогатої худоби зменшилося на 7—9 %, свиней — на 9, грубошерстих овець — на 5—7, а тонкорунних — на 70 %.
    Товарність сільського господарства хоч і зростала за рахунок поміщицьких і заможних селянських господарств, але в цілому була низькою. Товарна частина продукції сільського господарства становила приблизно одну третину її загального обсягу.
    Отже, прогрес у сільському господарстві України, як і всієї країни, був незначним. Переважало трипілля, сільськогосподарських машин і добрив застосовувалося мало. Зате в 1910 р. в Україні було 190,1 тис. сох, 34,8 тис. косуль, 306,6 тис. дерев'яних плугів, 3415,2 тис. дерев'яних борін.
    Торгівля.
    Економічне піднесення 1910—1914 pp. виявилося і в розширенні внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Як і раніше, в Україні численними були ярмарки, яких у 1912—1913 pp. щорічно налічувалося понад 11 тис. На них продавалося товарів на 200 млн. крб. Збільшувалася стаціонарна торгівля — зростала кількість великих крамниць, фірмових магазинів, торгових баз і складів.
    Дедалі тіснішими ставали економічні зв'язки України з іншими районами Росії. Україна поставляла хліб, метал, вугілля, цукор, м'ясо, сало, сіль, сільськогосподарські машини та інші товари. В Україну довозилися необхідні їй товари: з Московського і Петербурзького промислових районів — машини та різне промислове устаткування, тканини, папір, з Білорусії і Середнього Поволжя — лісові матеріали, з Баку і Грозного — нафта й гас, з Уралу — мідь, з Астрахані та інших приморських районів — риба та ін.
    Частка України в загальноросійському експорті становила понад 25 %, а щодо вивозу хліба — понад 40% (понад 300 млн. пудів щорічно). За кордон з України вивозили, крім зерна, м'ясо, худобу, птицю, сало, вовну, цукор, руду та інші товари.
    Для розвитку торгівлі велике значення мало розширення залізничної мережі і водного транспорту — на Чорному й Азовському морях, Дніпрі з притоками Прип'яттю і Десною, Сіверському Дінці та ін. Найбільший чорноморський порт Одеса за розмірами товарообігу на початку XX ст. займав друге місце після Петербурга.
    Зміни в складі населення. Становище робітників і селян.
    У 1913 р. на території України, що перебувала в складі Російської держави, проживало 32,6 млн. чол. населення. З них у селах мешкало понад 27,6 млн. чол., або близько 85%, у містах — близько 5 млн. чол., або понад 15 %.
    Як і в усій країні, панівним класом в Україні залишалися поміщики (поміщицьких маєтків налічувалося понад 30 тис). Хоч з часу реформи 1861 р. до 1914 р. поміщики України й продали 10 млн. дес. землі, з яких 7 млн. дес. купили заможні селяни, але на 1914 р. у їхньому володінні залишалося ще понад 10 млн. дес. землі, причому 5 тис. великих поміщиків мали в середньому по 1600 дес. Непоодинокими були маєтки по 100 тис. і більше дес. (наприклад, Потоцькі — 107 тис, Браницькі — 167 тис. десятин).
    Поміщики були українські, російські, польські та інших національностей. Найбільшими були українські і російські поміщики — Терещенки, Харитоненки, Уварови, графи Бобринські, Балашови, Кочубеї, Лизогуби, Родзянки, Скоропадські, польські графи Браницькі, графи Потоцькі, князь Сангушко та ін. В цілому поміщики України були складовою частиною поміщицького класу Росії і стояли на його позиціях.
    Економічні інтереси поміщиків тісно перепліталися з інтересами буржуазії, оскільки багато з них були одночасно і власниками підприємств, капіталістами, і навпаки, капіталісти були разом з тим і землевласниками.
    Як і по всій країні, в Україні у період промислового піднесення продовжувала зростати буржуазія, що займала дедалі міцніші позиції в економіці. Внаслідок злиття промислового капіталу з банківським створювалася фінансова олігархія, яка захоплювала в свої руки керівництво монополіями, банками, багатьма підприємствами і т. ін. Як і раніше, клас буржуазії в Україні залишався багатонаціональним. У ньому чільне місце займали українські промислово-торговельні капіталісти, серед яких виділялися такі великі власники й відомі діячі монополістичного капіталу, як Терещенки, Харитоненки, Демченки, Римаренки, Аран-даренко, Авдаков, Ярошинський, Ясюкович та ін.
    Разом із українською в Україні діяла буржуазія російська, польська, єврейська та інших національностей.
    Багато, особливо у важкій промисловості, було іноземних капіталістів — французьких, англійських, бельгійських та ін.
    Південна гірничодобувна промислова буржуазія, яка діяла в Донбасі та Криворіжжі, зосереджувалася головним чином у синдикатах «Продамет» і «Продвугілля», володіла величезними багатствами й по-звірячому експлуатувала робітників. Вона мала свою організацію — Раду з'їзду гірничопромисловців півдня Росії. Друге значне угруповання капіталістів, в якому об'єднувалися цукрозаводчики, банкіри й землевласники, мало сферою своєї діяльності в основному Правобережжя України. Його організаційним центром було Всеросійське товариство цукрозаводчиків. З розвитком капіталістичної промисловості й сільського господарства зростала чисельність робітників. У 1913 р. кількість промислових робітників, включаючи й гірничозаводських, зросла до 645 тис. чол. (проти 360 тис. чол. в 1901 р. і 475 тис. чол. в 1910 p.). Саме промислові робітники, в першу чергу металісти й шахтарі, які мали найбільший досвід класової боротьби, були авангардом усього пролетаріату в революційному русі. Крім промислових робітників, в Україні в 1913 р. працювали 160 тис. залізничників, 400 тис. будівельників, понад 1,5 млн. сільськогосподарських робітників. Отже, в цілому клас вільнонайманих робітників в Україні налічував 2,7 млн. чол. До цього слід ще додати 650 тис. працівників кустарно-ремісничих підприємств, більшість яких перебувала в становищі, близькому до робітничого.
    Як і раніше, робітничий клас України мав багатонаціональний характер, але переважали в ньому українці й росіяни. Важливою рисою робітничого класу була також висока концентрація його на великих капіталістичних підприємствах (на 300 підприємствах, кожне з яких мало 500 і більше робітників, працювали понад 400 тис. робітників, або 68 % усіх промислових робітників України).
    Напередодні першої світової війни, що почалася у 1914 р., в Україні налічувалося близько 4 млн. селянських господарств. Найхарактернішою рисою в житті селянства було його глибоке розшарування й різке погіршення становища його основної маси. Більшість селянських дворів — близько 2300 тис, або 57,1% їх загальної чисельності, — були бідняцькими, близько 1200 тис, або 29,9 % — середняцькими, близько 500 тис, або 12,2 % — заможними. В заможних зосереджувалося 37,8 % всього землекористування, 40 — посівних площ, понад 30 — коней і 25 — великої рогатої худоби, 70 % хлібних лишків. При наявності великого поміщицького землеволодіння й багатьох заможних селянських господарств понад 2 млн. найбідніших селян мали всього по 2 дес. землі на двір. Понад 1 млн. селянських дворів не мали корів і коней, близько 560 тис. дворів не мали посіву. За оренду поміщицьких земель селяни щороку виплачували 70 млн. крб. орендної плати.
    У роки промислового піднесення становище робітників і селян серйозно не поліпшилося. Капіталісти, поміщики, багатії, царський уряд продовжували гнобити й експлуатувати трудящих, що вело до дальшого поглиблення соціальних суперечностей і зумовлювало неминучість наростання нової хвилі революційного руху.
← назад зміст вперед →


 
 
© Chitalka.net.ua