Головна сторінка

Студентська бібліотека "Читалка"

Документалістика
Екологія
Економіка
Етика
Етнополітологія
Зовнішня політика
Історія
Історія правознавства
Культурологія
Логіка
Медицина
Міжнародні відносини
Мовознавство
Наукові дослідження
Педагогіка та психологія
Політичне лідерство
Політичне прогнозування
Політичний аналіз
Політологія
Правознавство
Релігієзнавство
Соціологія
Теорія політики
Філософія
Цивільна оборона
Словники
 

Історія України (Ч.2) (І.К. Рибалко)
   

3. Українство, партії й організації в роки війни.


   Нищення українства в час війни.
    З початком війни більшість українців як у Росії, так і в Австро-Угорщині взяли участь у праці і безпосередньо у військах, на фронтах на користь своїх держав. Так, близько 4 млн. українців служили в російській армії і 250 тис. чол.— в австро-угорській. І незважаючи на це, правлячі верхи і Росії, і Австро-Угорщини проводили політику гноблення й денаціоналізації українського населення, придушували національно-визвольний рух.
    Коли почалася війна, австрійський уряд і, особливо, місцева адміністрація Галичини, де переважали поляки, розгорнули пряму нагінку на українську інтелігенцію і українців взагалі. Почали начебто з переслідування москвофілів, а потім лише на підставі підозріння в політичній непевності хапали, арештовували, висилали, а то й вішали без суду всіх, кого хотіли. Тисячі людей, переважно невинних, було арештовано і відправлено до спеціальних таборів Австрії, де їх без суду й слідства роками тримали в жахливих умовах. Найбільш жорстоким був режим у таборі Талергоф у Штірії, де лише від тифу померло понад тисячу чоловік. Статистичні дані свідчать, що 36 тис. цивільних українців, у тому числі стариків і жінок, розстріляно і повішено і стільки ж українських в'язнів загинуло в австрійських концентраційних таборах.
    Царський уряд уже в перші дні війни став здійснювати широкомасштабну антиукраїнську акцію, маючи на меті повністю ліквідувати український рух, вважаючи його «сепаратизмом» і «мазепинством». «Кінець українству!» — таке було гасло царської адміністрації.
    Всі українські політичні видання, «Просвіти», клуби було закрито. У Києві припинено випуск газети «Рада», місячників «Літературно-науковий вісник» і «Українська хата», Популярного тижневика «Село». Редактора «Української хати» П. Богацького було вислано до Східного Сибіру. Редактора журналу «Шлях» було заарештовано за статтю про Лесю Українку, а журнал заборонено. Багато українських політичних і культурних діячів опинилося на засланні. Після повернення у листопаді 1914 р. з-за кордону, з Австрії, до Києва М. Грушевського, його було заарештовано і вислано спочатку до Симбірська, а потім до Казані.
    Винищуючи на початку війни українство на території Наддніпрянської України, царський уряд розгорнув бойові дії за завоювання Східної Галичини й Буковини. При цьому царські, сановники, зокрема головнокомандувач російських військ великий князь Микола Миколайович (5 серпня 1914 p.), відверто заявляли, що Східна Галичина — «подъяремная Русь» — є російською територією і її назавжди слід «возз'єднати» з «матір'ю-Росією» і цим «завершити справу великого князя Івана Калити». У веденні цієї великодержавницької пропаганди царському урядові допомагали москвофіли — Володимир Дудикевич, Семеон Бондасюк, Юліан Яворський та інші, які перед початком війни втекли до Росії і 29 липня 1914 р. створили в Києві «Карпато-русский освободительный союз», що і мав інформувати царські власті про становище в Галичині і допомагати їм насаджувати там російські порядки.
    Внаслідок Галицької битви у серпні — першій половині вересня 1914 р. російські війська зайняли всю Східну Галичину з м. Львовом, частину Західної і майже всю Буковину з м. Чернівці. Галичина й Буковина були перетворені на Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, на чолі якого став чорносотенець граф Олексій Бобринський. Царський уряд був упевнений, що Східна Галичина назавжди буде російською провінцією. Про це відверто заявив Бобринський: «Східна Галичина і Лемківщина — споконвіку корінна частина єдиної великої Русі; у цих землях корінне населення завжди було російським, устрій їх через це повинен бути заснований на російських засадах Я буду запроваджувати тут російську мову, закон і устрій».
    Генерал-губернаторство було поділено на губернії Львівську, Перемишльську, Тернопільську і Чернівецьку.
    Туди були призначені російські урядовці — галицькі москвофіли, «великополяки» (польські москвофіли) і найгіршого ґатунку російські адміністратори, серед яких немало було хабарників, злодюг, п'яниць. Як потім визнали самі російські офіційні кола, Галичина під час окупації була віддана в руки поліцейської і чиновничої наволочі, котру послано туди на посади, а вона, користуючись із воєнного стану, робила все, що хотіла — буквально грабувала доми і людей, знущалася з людності, української і єврейської, нещадно руйнувала українські культурні сили, українське життя.
    Вся політика російської адміністрації переслідувала мету якнайшвидше винищити всі місцеві особливості українського населення, витруїти національну свідомість («мазепинський дух») і перетворити галицьких українців у «настоящих русских». Ця політика, зрозуміло, цілком схвалювалася царем Миколою II, який відвідав Східну Галичину.
    З перших днів приходу російських військ до Галичини було припинено видання всіх українських газет і журналів, закрито українські товариства й школи, заборонено продавати або брати з бібліотек будь-які українські книги. Почалося переслідування і насильне вивезення в Сибір українських діячів, які не втекли у глиб Австрії. Як писав у своєму офіційному звіті жандармський полковник Мезенцев, лише за кілька місяців ним було проведено тисячу двісті арештів і тисячу обшуків. Тільки через київські тюрми по шляху на Схід було вивезено понад 12 тис. чол.
    Особливо жорстоких репресій зазнала греко-католицька церква та її священнослужителі. її голова митрополит Андрей Шептицький був заарештований, вивезений через Київ на Схід і перебував у тюрмі Суздальського монастиря до революції 1917 р. Було ув'язнено й депортовано на Схід багатьох інших діячів греко-католицької церкви. Синод московської церкви надіслав до Галичини фанатиків православ'я архієпископа Євлогія з Холму і владику Антонія з Харкова, які з усіх сил прагнули покінчити з греко-католицькою церквою і насильно навернути населення на православ'я. Майже у двісті парафій було призначено священиків із Росії. Одночасно замість українських шкіл у Галичині відкривали російські, повсюди заводили російську мову.
    Але в квітні 1915 р. розгорнувся наступ німецьких і австро-угорських військ і на кінець червня російські війська змушені були залишити більшу частину Східної Галичини, в їхніх руках залишалося вісім неповних повітів. Відступаючи, царські війська нещадно руйнували і спустошували край, масово вивозили й виганяли на Схід населення. Вони пограбували багато українських установ, зокрема Наукове товариство ім. Шевченка, вивезли найцінніші речі з бібліотеки і музею Народного дому у Львові, заарештували багатьох українських діячів, взяли 700 заложників. З Галичини, а з наближенням німецьких військ до російського кордону і з Холмщини, Підляшшя, Волині, Поділля російські власті стали силоміць виселяти українське населення, в тому числі стариків, жінок, дітей, багато яких на шляху на Схід загинули. Як писав М. Грушевський, від часів великої Руїни XVII ст. Україна не переживала такого спустошення і руїни.
    З поверненням в Галичину австрійські війська стали знову переслідувати багатьох українців, обвинувачуючи їх у шпигунстві на користь росіян, влаштовували облави, нагальні суди, розстрілювали й вішали ні в чому невинних людей.
    Громадський рух у Східній Галичині. Загальна Українська Рада.
    Головна Українська Рада, що продовжувала діяти у Відні, на початку травня 1915 р. реорганізувалась у Загальну Українську Раду, яка мала бути найвищою єдиною репрезентацією українського народу в Австрії на весь час війни. До неї ввійшли 25 делегатів від Галичини (14 представників національно-демократичної партії, 6 — радикальної і 5 — соціал-демократичної), 6 делегатів Буковини (5 націонал-демократів і 1 делегат народної партії) і 3 делегати «Союзу визволення України» як представники інтересів українців Росії. Головою президії Загальної Української Ради було обрано Костя Левицького.
    12 травня 1915 р. Загальна Українська Рада опублікувала програмну декларацію «до всіх народів цивілізованого світу», в якій заявила, що вона має на меті створення з українських земель, які перебувають під владою Росії, «вільної самостійної української держави», а з українських земель в Австро-Угорщині домагається створення української національно-територіальної області, побудованої на основах свободи і демократії, з забезпеченням прав національних меншостей. Щоб домогтися цього, Рада вважала необхідним розгром царської Росії і підтримку у війні Австро-Угорщини та її союзників.
    Загальна Українська Рада вела переговори з урядом і окремими міністрами Австро-Угорщини. Вона домагалася поділу Галичини на дві адміністративні одиниці — східну українську і західну польську, відкриття українського університету у Львові, дозволу відкрити українські школи в окупованих районах Холмщини й Волині та ін. Але добитися Раді вдалося небагато.
    Українські січові стрільці.
    Ще на початку війни, у серпні 1914 p., під керівництвом Бойової управи Головної Української Ради, за її закликом у Східній Галичині почалося формування легіону Українських січових стрільців, який мав брати участь у війні проти Росії і стати зародком української національної армії. Протягом двох тижнів записалось близько ЗО тис. добровольців, які зібрались у Львові. Але австрійський уряд дозволив створити легіон лише з 2 тис. вояків. їх перевели до Стрия, а потім до Мукачева в Закарпаття. Легіон було перетворено на перший полк січових стрільців. Спочатку комендантом січових стрільців був директор української гімназії в Рогатині М. Галущинський, а потім і Григорій Коссак.
    Українські січові стрільці брали участь у багатьох боях проти російських військ. Думаючи, що вони борються за визволення України, січові стрільці виявляли високий героїзм, самовідданість і мужність. Особливо тяжкими були бої, що їх вели січові стрільці в 1914—1915 pp. в Карпатах, зокрема бої на горі Маківці весною 1915 р. Запеклими були бої за висоту Лисоня на Тернопільщині в 1916 р. та ін. Хоч більшість провідників галицьких українців залишалися вірними Німеччині й Австро-Угорщині, їхні уряди не зважали на інтереси українців Східної Галичини. 5 листопада 1916 р. кайзер Вільгельм II і цісар Франц Иосиф І проголосили утворення Польської держави, так званого Царства Польського, а цісар Франц Иосиф надав Галичині, без поділу на дві частини, повну автономію, що означало цілковите підпорядкування українців полякам.
    Це викликало велике незадоволення серед галицьких українців. На знак протесту Президія Загальної Української Ради на чолі з Костем Левицьким склала свої повноваження, а керівну роль в українському громадському житті Східної Галичини перебрала Українська парламентарна репрезентація (представництво в австрійському парламенті), головою якої було обрано Юліана Романчука, а його заступниками Євгена Петрушевича і Льва Бачинського.
    Союз визволення України.
    Від часу організації у серпні 1914 р. до кінця червня 1918 р. широку політичну діяльність проводив Союз визволення України. Насамперед, його члени на західноукраїнських землях, у державах Четверного союзу і нейтральних країнах розповсюджували інформації про становище в Україні, пропагували ідею визволення України і створення незалежної української держави. Для цього представники Союзу побували в багатьох країнах: у Берліні — О. Скоропис-Йолтуховський, у Туреччині — М. Меленевський, у Болгарії — Л. Ганкевич, у Швеції і Норвегії — О. Назарук та ін. Союз видавав багато книжок про Україну різними мовами — німецькою, французькою, англійською, угорською, італійською та ін.
    Але найбільше уваги Союз приділяв роботі серед військовополонених українців із російської армії, яких було десятки й сотні тисяч у Німеччині і Австро-Угорщині. Союз добився, що українців-полонених зосередили в спеціальних таборах, зокрема у Фрайштадті, Дуна-Сардателю в Австрії, Раштадті, Зальцведелі і Вецлярі в Німеччині. Члени Союзу піклувалися про поліпшення умов життя полонених, направляли в табори учителів та інструкторів, які організовували там школи грамоти, бібліотеки, читальні, хори, оркестри, освітні курси та ін., пробуджували в полонених національну свідомість.
    Ставлення до Союзу визволення України, який орієнтувався на Німеччину та Австро-Угорщину й отримував від них кошти для ведення своєї роботи, не було однозначним уже в ті часи. Хоча в публікаціях СВУ вказувалось, що його програму і тактику підтримують М. Грушевський і українські політичні партії, це не відповідало дійсності. Так, Рада Товариства українських поступовців у листопаді 1914 p., заслухавши повідомлення М. Грушевського про СВУ, ухвалила, що Союз не має права виступати від імені українців Росії. Різко негативно до діяльності СВУ поставилася група лівих українських соціал-демократів на чолі з Л. Юркевичем, яка перебувала в Швейцарії. У своїй газеті «Боротьба» ця група оцінювала діячів СВУ як «запроданців» і «агентів австро-угорського імперіалізму». Так само характеризувалась діяльність Союзу і в радянській історіографії. Мабуть, не можна прямолінійно ні виправдати, ні огудити політику й діяльність Союзу визволення України. Прагнення його членів до створення самостійної Української держави відповідало корінним інтересам українського народу. Але лінія на досягнення цього з допомогою імперіалістів Німеччини й Австро-Угорщини і під їхньою егідою була явно помилковою, її схвалити не можна. Цілком зрозуміло, що урядові кола Німеччини й Австро-Угорщини намагалися поставити Україну в залежність не для того, щоб була створена самостійна Українська держава, а для того, щоб перетворити її в свою колонію, ринок збуту і джерело дешевої робочої сили, сировини, сільськогосподарських товарів.
    Громадськість і партії в роки війни у Наддні прянській Україні.
    Поразки російських військ і їх відступ у 1915 р. викликали велике незадоволення в суспільстві урядом, посилили виступи робітників, селян, антивоєнні настрої в армії. Дедалі більше міцніла «патріотична тривога» за долю армії і наслідки війни. Розгорілись гострі дебати і критика уряду в Державній думі, внаслідок чого у серпні 1915 р. там склався опозиційний так званий Прогресивний блок, який висунув гасло створення уряду «громадського довір'я».
    Аналізуючи причини поразки російської армії на фронті, депутати Думи критикували й політику уряду в Галичині. На засіданні 19 липня 1915 р. лідер кадетів П. Мілюков заявив, що російський уряд своєю політикою «відіпхнув рідну нам українську людність і затьмарив світле лице великої визвольної війни». Мілюков назвав політику уряду в Галичині «європейським скандалом».
    Різко в Думі проти політики уряду в Галичині виступили лідер трудовиків О. Керенський і лідер меншовиків М. Чхеїдзе, вважаючи, що адміністрація й військові поводили себе в Галичині як окупанти. «Визволителі», що прийшли до галицьких селян, говорив Керенський, «піддали їх всім мукам і приниженням ворожої сили. Потрібні будуть величезні зусилля, щоб зруйноване ставлення до нас українського народу відновити».
    Звертаючись до членів уряду, Чхеїдзе заявив: «А що ваша влада робила в Галичині, про яку тут декілька разів сьогодні говорили? Не встигла армія ступити туди ногою, як стали насаджувати істинно російські основи в цій самій Галичині... Політика щодо поляків, українців, фінляндців та інших народностей залишалась, як і досі, політикою пригноблення, насилля і обману». У вересні 1915 р. думські фракції соціал-демократів і трудовиків висловили протест проти переслідування української преси. Партія кадетів на своїй конференції в Петербурзі у червні 1915 p., на пропозицію П. Мілюкова, у своєму рішенні визнала «права українців на широке культурне самовизначення».
    В умовах підтримки частини російської громадськості і послаблення тиску з боку уряду активізувалась діяльність українських громадських діячів. Улітку 1915 р. їм удалося добитися дозволу на створення «Общества помощи населению Юга России, пострадавшего от военных действий», яке стало організовувати допомогу біженцям-українцям, передусім — арештованим і висланим галичанам, заложникам, дітям, які втратили батьків, і взагалі всім жертвам російської окупації Галичини. Тоді ж до «Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст» увійшли впливові українські діячі Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський, а незабаром головою цього комітету став барон Ф. Штейнгель. Діячі комітету, використовуючи кошти Союзу, організовували дитячі притулки та школи при них і взагалі подавали допомогу біженцям. У 1916 р. до Союзу земств вступив і став помічником уповноваженого Союзу на Західному фронті С. Петлюра.
    Були спроби відновити українську пресу, але, як правило, після одного-двох номерів видання закривалися. Активізувалася й діяльність деяких українських політичних організацій, які вимагали допуску української мови в школи, свободи української преси, діяльності «Просвіт» та інших українських культурно-освітніх товариств і гуртків.
    Значну роль у відновленні українського громадсько-політичного і культурного життя відіграло Товариство українських поступовців (ТУП). Про його характер і вимоги свідчить декларація Ради ТУПу, опублікована у грудні 1916 р.
    Відзначалося, що серед недержавних народів, які страждають у боротьбі великих держав за імперіалістичні цілі, становище України особливо трагічне. «її трагедія — це справжня трагедія живого народу, що за чужий гріх мусить покутувати, і набуває вона найбільшої ваги якраз через непомітність свою, через непризнання од тих великих держав, що українською між іншим кров'ю купити хочуть собі величність. Опинившись між молотом і ковадлом, Україна оддала дітей своїх на жертву кривавому богові війни; її частини, що лежать у районі військових дій, наголо спустошено й зруйновано нахабною солдатчиною... Війна для українського народу стала сущим упирем, що виссав усі життєві соки краю; важенна колісниця історії ще раз переїхала живе його тіло... Що ж дістав за це стражденний народ і знедолений край? Знищення всіх культурних вартостей — свідоме знищення; руйнування, знов же цілком свідоме, економічного добробуту, десятки тисяч ув'язнених і засланих у сніги й тайги сибірські, сотні тисяч силоміць зігнаних з рідних осель «біженців», безмежну низку репресій і заборон, знущання й насильств...».
    «Ми, українські поступовці, — говорилося далі в декларації, — ми з найперших днів світової війни стали щодо неї на свою власну стежку... Цю війну ми визнали чужою для себе справою, шкідливою українському та й усім іншим народам імперії. Поставившись цілком негативно до війни, ми зайняли нейтральну позицію щодо сторін у боротьбі...».
    Основні програмні положення поступовці формулювали так: «Ми, українські поступовці, стоїмо на основі автономного устрою тих держав, з якими нас поєднала була історична доля; державу ми розуміємо як вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй, серед яких не повинно бути ні гнобителів ні гноблених. Отже, боролись ми й боротимемось за демократичну автономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних вартостей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому самостійно розвиватись і поступоватись економічно, а єдиним простим шляхом до цього уважаємо націоналізування всіх форм приватного і громадського життя: школи, суду, церкви, адміністративних і громадських установ, органів самоврядування і таке інше. Йдучи до зазначеної мети, шукаємо спільників собі як серед суголосних елементів поміж недержавних націй у Росії, так і серед тих, на жаль, нечисленних заступників російського громадянства, що поділяють основне наше домагання — автономно-федеративного устрою державної організації на демократичних підставах».
    Наприкінці декларація ТУПу рішуче закликала до припинення війни. «Вільна людина серед вільного народу — ось яке завдання стоїть перед справжніми прихильниками оновлення, і його ставимо на увагу всім щирим чоловіколюбцям нашого часу» — так закінчувалася декларація.
    В дуже складних і тяжких умовах з початку війни опинилися соціалістичні партії. їхня робота ускладнювалася небачено жорстокими репресіями з боку царських властей. Як і в ряді інших місцевостей, в Україні було запроваджено воєнний стан, уведено цензуру, закрито багато легальних робітничих організацій, припинено видання газет і журналів. Велике число робітників було мобілізовано і відправлено на фронт. Поліція й жандармерія влаштовували повальні обшуки, через провокаторів вистежували й арештовували революціонерів. Так, протягом війни Харківський комітет РСДРП зазнав поліцейських репресій 24 рази, Одеський — 16, Київський — 10. Через це більшість лідерів і активних діячів РСДРП — більшовиків і меншовиків, есерів, українських соціал-демократів змушені були емігрувати, інші були арештовані й перебували в тюрмах або на засланні, а ті, що залишалися на волі, працювали в глибокому підпіллі. Ускладнювали роботу соціалістичних партій і незгоди в їх середовищі, що розгорялися в основному у керівних верхівках, на місцях у партійних організаціях рядові члени здебільшого працювали пліч-о-пліч, без серйозних суперечок і розходжень.
    Найбільш гострими були розходження в РСДРП між лідерами більшовиків і меншовиків. Ленін у серпні 1914 р. на нараді групи більшовиків у Берні виступив з тезами «Завдання революційної соціал-демократії в європейській війні». Після схвалення їх більшістю партійних організацій Росії він переробив ці тези в маніфест ЦК РСДРП «Війна і російська соціал-демократія», опублікований 1 листопада 1914 р. в більшовицькій газеті «Социал-демократ». Ленін, більшовики вважали війну імперіалістичною, загарбницькою, несправедливою. Виходячи з інтересів боротьби за перемогу соціалізму, вони висунули лозунги: перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську і поразки свого уряду в імперіалістичній війні.
    Весною 1916 р. Ленін написав книгу — популярний нарис «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму», в якій охарактеризував імперіалізм як загниваючий, умираючий капіталізм, переддень соціалістичної революції. Отже, він вважав, що капіталізм уже вичерпав можливості щодо свого розвитку і стоїть напередодні своєї загибелі. Але ці пророцтва не виправдалися.
    На основі характеристики імперіалізму Ленін зробив висновок про можливість перемоги соціалізму в одній або в кількох країнах. Вперше цю теорію він висунув у статтях «Про лозунг Сполучених штатів Європи» (1915) і «Воєнна програма пролетарської революції» (1916). У статті «Про лозунг Сполучених штатів Європи» Ленін писав: «Нерівномірність економічного і політичного розвитку є безумовний закон капіталізму. Звідси виходить, що можлива перемога соціалізму спочатку в не багатьох або навіть в одній, окремо взятій, капіталістичній країні».
    Ця теорія соціалістичної революції, яка стала називатися ленінською, була оцінена більшовиками як нове слово марксистської науки і лягла в основу їхньої державної політики після Жовтневої революції 1917 р.
    В Україні, після розгрому більшості соціал-демократичних організацій на початку війни влітку 1914 р., уже наприкінці 1914 — у першій половині 1915 pp. були відновлені Катеринославський, Київський і Харківський комітети РСДРП, а в другій половині 1915 р. почали працювати Макіївський і Луганський комітети в Донбасі. У роки війни соціал-демократичні організації й групи діяли в Горлівці, Кременчуці, Полтаві, Одесі, Херсоні, Єлисаветграді та в інших місцях.
    В Україні значна частина соціал-демократичних організацій були об'єднані, в їх діяльності брали участь і більшовики і меншовики. Тактика «єдності знизу» себе виправдала. Незгоди між більшовиками й меншовиками в практичній роботі помітно згладжувались.
    Особливо активно працювали більшовики. В усних виступах і нелегальній літературі вони роз'яснювали трудящим імперіалістичний характер війни, закликали до боротьби проти війни, царизму, поміщиків і капіталістів, за перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську, висували лозунги демократичної революції — повалення самодержавства і встановлення демократичної республіки, конфіскації поміщицьких земель, уведення восьмигодинного робочого дня.
    З метою зміцнення зв'язків з масами й розширення партійної роботи соціал-демократи — більшовики й меншовики використовували легальні можливості. Вони працювали в робітничих профспілках, лікарняних касах, робітничих клубах, таких, як «Робітничий будинок» у Харкові, «Науково-художній клуб» у Києві, робітничих кооперативах, виступали на різних легальних зборах, з'їздах тощо.
    Одночасно з розгортанням діяльності російських соціал-демократів з весни 1915 р. дещо активніше стали діяти окремі організації Української соціал-демократичної робітничої партії. Однією з таких організацій була Катеринославська, члени якої розповсюджували прокламації у зв'язку з триріччям Ленських подій, до Першого травня 1915 p., до роковин маніфесту 17 жовтня 1905 р. У прокламації, розповсюдженій до роковин царського маніфесту 17 жовтня 1905 p., говорилось: «Українська соціал-демократична робітнича партія. Пролетарі всіх країн, єднайтеся! Товариші! Десять років тому 17 жовтня 1905 року під натиском революції робітників і селян захиталось самодержавство царя Миколи Кривавого. Проте уряд обдурив
    маніфестом і в ріках крові втопив свободу. Тепер, коли мільйони людей гинуть на війні, захищаючи кишені панів, цар відбирає останні права у народів. Тільки революція принесе волю. Організуйтесь же! Геть війну! Хай живе революція! Геть самодержавство! Хай живе демократична революція! Хай живе автономія України!»
    Українські соціал-демократи Катеринославщини співробітничали з російськими соціал-демократами. Про це свідчить, зокрема, угода, укладена між катеринославськими організаціями Української і Російської соціал-демократичних партій, підписана 15 листопада 1915 р. чв с Кам'янці. У цій угоді говорилось, що вказані партійні організації вирішили об'єднатися в загальнопрактичній роботі на таких основах:
    1) організації визнаються взаємно рівноправними представницями: Українська — українського, а Російська — російського пролетаріату Катеринославського району;
    2) інтереси пролетаріату інших націй, які не мають своїх організацій у Катеринославському районі, організації зобов'язуються відстоювати спільно і нарівні з інтересами українського і російського пролетаріату;
    3) у спільних бюро та інших органах обидві організації мають рівне представництво;
    4) у внутрішній агітаційній праці організації залишаються самостійними;
    5) російська соціал-демократична організація визнає принцип національних організацій пролетаріату і виставлення Українською соціал-демократією своїх програмних вимог, у тому числі автономії України і всіх недержавних націй.
    Серед українських соціал-демократів, які перебували в еміграції, склалася невеличка група лівих, які стояли на близьких до інтернаціоналістів позицій більшовицького «Социал-демократа». До неї входили Л. Юркевич (Л. Рибалка), П. Дятлов, В. Левинський, О. Лола. Ця група видавала в Женеві щомісячник «Боротьба» з лютого 1915 р. по вересень 1916 р. У статтях «Війна і українська соціал-демократія», «Українське міщанство і війна», «Союз визволення України» та інших «Боротьба» підтримувала гасло поразки імперіалістичних урядів у війні і виступала як проти русофілів із журналу «Украинская жизнь», так і германофілів із «Союзу визволення України». Разом з тим між Юркевичем і Леніним точилася гостра дискусія з національного питання.
    З років першої світової війни є ряд фактів про включення української молоді, зокрема студентів, до соціалістичного руху. Відомо, що у грудні 1914 р. у Харкові створився «Український соціалістичний колектив», який видавав відозви, проводив наради й конференції. У відозві ! «За робітничий народ, його волю і права» Український соціалістичний колектив вимагав прав людини, перебудови Росії в демократичну федеративну республіку, соціалізації землі і всіх засобів виробництва.
    У квітні 1915 р. у Харкові відбувся з'їзд представників від 15 гуртків молоді, на якому було засновано організацію молоді Лівобережної України «Юнацька спілка», метою якої була підготовка свідомих працівників — «борців за кращу долю робітничого народу». У 1916 р. у Харкові було створено дві студентські організації — «Коло незалежних» і «Українська студентська громада».
    Українські есери не змогли до 1917 року оформитися в самостійну партію. На початку війни вони виступили проти війни й підтримали гасло поразки уряду у цій війні. У їхньому зверненні до української інтелігенції, селян і робітників відзначалось, що поразка царизму у війні полегшить боротьбу українства за свободу і незалежність. З 1917 р. активізувались групи українських есерів у Києві, Чернігові і Харкові, які вели роботу серед студентів, кооператорів, видавали матеріали СВУ, що їх надсилала з Відня група українських есерів на чолі з М. Залізняком. У березні 1915 р. українські есери почали видавати часопис «Боротьба». Найактивнішими діячами серед українських есерів до 1917 р. були М. Шаповал, П. Христюк, М. Залізняк, А. Заливчий, А. Мицюк, Є. Квасницький, М. Ковалевський, Л. Ковалів та ін.
    Отже, з початком першої світової війни український народ опинився в дуже тяжкому, прямо трагічному стані. На його землях велися запеклі воєнні дії, які несли великі і руйнування й непосильний тягар народним масам. Народі був поділений під владою двох держав — Росії та Австро-Угорщини і його сини змушені були воювати у двох ворожих арміях, ведучи братовбивчу війну. Уряди обох держав і вели політику гноблення українців, нищення українського національного життя. Українські політичні партії й організації не мали єдиної лінії й орієнтації: одні вважали можливим досягти автономії України в складі Росії і підтримували її у веденні війни, інші розраховували на створення самостійної Української держави, спираючись на Австро-Угорщину і Німеччину.
← назад зміст вперед →


 
 
© Chitalka.net.ua