Головна сторінка

Студентська бібліотека "Читалка"

Документалістика
Екологія
Економіка
Етика
Етнополітологія
Зовнішня політика
Історія
Історія правознавства
Культурологія
Логіка
Медицина
Міжнародні відносини
Мовознавство
Наукові дослідження
Педагогіка та психологія
Політичне лідерство
Політичне прогнозування
Політичний аналіз
Політологія
Правознавство
Релігієзнавство
Соціологія
Теорія політики
Філософія
Цивільна оборона
Словники
 

Історія України (Ч.2) (І.К. Рибалко)
   

4. Господарська розруха. Назрівання революційної кризи.


   Вплив війни на економіку. Господарська розруха.
    Війна поставила нові, підвищені вимоги перед економікою країни. Дуже швидко виявилося, що Росія почала війну не підготовленою. Техніко-економічна відсталість, недостатній промисловий потенціал, нездатність царських властей організувати воєнне виробництво привели до того, що уже на кінець 1914 р. фронт став відчувати гостру нестачу снарядів, гармат, кулеметів, патронів, обмундирування, продовольства. Запаси були вичерпані, казенні підприємства виявилися неспроможними забезпечити потреби фронту, спроби мобілізації всієї промисловості не дали потрібного ефекту. У країні наростало загальне розладнання економіки, господарська розруха.
    З початком війни в Україні, як і в усій країні, працювали на повну потужність і навіть розширювались лише ті галузі промисловості, які безпосередньо задовольняли потреби фронту, інші ж — залишалися на довоєнному рівні або скорочували виробництво (винокурні, броварні, підприємства будівельних матеріалів і т. ін.). Незабаром через брак палива та металу стали закриватися й підприємства галузей, що виробляли товари першої необхідності, а то навіть і оборонні. Це посилювало диспропорції в економіці, вело до дезорганізації господарства. Зокрема на розвитку промисловості дуже негативно відбилося те, що в Україні було мобілізовано і, отже, відірвано від продуктивної праці 4 млн. чол. Наприклад, у кам'яновугільній промисловості Донбасу на початку війни було мобілізовано 30—40 % робітників.
    З початком війни різко зросла потреба в паливі і насамперед у кам'яному вугіллі. З втратою в 1915 р. Домбровського вугільного басейну (Польща) і припиненням імпорту вугілля Донбас залишився єдиним постачальником вугілля для всієї країни. Загальний видобуток вугілля в Донбасі у зв'язку з зростанням числа робітників збільшився з 1544 млн. пудів у 1913 р. до 1744 млн. пудів у 1916 p., але через низьку кваліфікацію багатьох новоприйнятих робітників продуктивність праці різко знизилася. Якщо в 1913 р. середньорічна продуктивність одного робітника становила 9,17 тис. пудів вугілля, то в 1916 р. — 7,45 тис, а в 1917 р. — 5,42 тис. пудів. Збільшення видобутку вугілля в Донбасі не могло компенсувати витрат і забезпечити зрослі в ньому потреби країни. Нафти теж не вистачало. До того ж транспорт не справлявся з перевезенням видобутого вугілля. Часто навіть оборонні підприємства не одержували потрібної кількості палива. Країна переживала гостру паливну кризу.
    Під час війни зріс попит на метал, особливо для військових потреб, а виплавка його зменшилася. У 1913 р. на Півдні Росії чавуну було виплавлено 190 млн. пудів, у 1915 р. — 167 млн., у 1916 р. — 176 млн. пудів. Скоротилося й виробництво сталі та прокату. На лютий 1917 р. в країні припинили роботу 36 доменних печей. Навіть оборонна промисловість одержувала тільки половину потрібного їй металу.
    Через нестачу палива й металу скорочували виробництво машинобудівні заводи, хоча вони виробляли воєнну продукцію. Негативно вплинула війна на харчову промисловість і особливо на цукрову. За період війни цукрові заводи України зменшили виробництво цукру на 56 %.
    У час війни сильна розруха охопила транспорт. Особливо загострилася вона в 1915 p., коли армії відступали з Польщі, Галичини, Буковини, відбувалася масова евакуація людей, підприємств, військових тилів, а також почалася мобілізація промисловості на оборону. Не вистачало паровозів, вагонів, вугілля, металу, станції були забиті ешелонами, дезорганізація транспорту ставала дедалі більшою. На початок 1916 р. на залізницях країни зосередилося 150 тис. вагонів не перевезених вантажів. У зв'язку з розвалом транспорту господарство розпадалося на окремі, ізольовані райони. До того ж виходи з Чорного й Балтійського морів були закриті, зв'язок з зовнішнім світом дуже утруднявся.
    Руйнівний вплив справила війна на сільське господарство, особливо на господарства бідних і середніх селян. До армії з сіл України було мобілізовано /2 працездатних чоловіків. На воєнні потреби було забрано багато коней, не вистачало робочої худоби. Майже припинилося постачання сільського господарства машинами, мінеральними добривами.
    В Україні посівні площі скоротилися на 1880 тис. дес, знизилася врожайність у середньому на 8 %, збір зернових1 зменшився на 200 млн. пудів щорічно.
    Різко посилилося розорення й розклад селянства. На 1917 р. з 3980 тис. селянських господарств 640 тис. не мали посівів, 1400 тис. були безкінними, 1142 тис. не мали корів.
    Наростання господарської розрухи посилювалося розладом грошового обігу. Щоб покрити величезні воєнні витрати, царизм насамперед збільшував випуск паперових грошей, що забезпечувалися золотом тільки на 14—15 %. Збільшувалися прямі й непрямі податки, зростали внутрішні й зовнішні борги. Усе це важким тягарем лягало на трудящі маси.
    Одночасно з цим під час війни посилювалася концентрація промисловості, зрощування банківського й промислового капіталу, продовжувалося зростання державно-монополістичного капіталізму. Царський уряд дедалі більше вдавався до іноземних позик, посилюючи залежність Росії від імперіалістів Заходу.
    Погіршення становища народних мас.
    Перша світова війна зумовила значні зміни в складі й становищі робітничого класу й селянства. За рахунок збільшення робітників у галузях, що працювали на воєнні потреби, число промислових робітників України зросло з 655 тис. чол. у 1913 р. до 893 тис. чол. у 1917 р. Але зменшилася кількість робітників-будівельників і сільськогосподарських робітників, у складі пролетаріату зросла чисельність жінок і підлітків, з'явилися біженці й військовополонені, збільшився прошарок вихідців із ремісників, кустарів, заможних селян та інших дрібнобуржуазних елементів, які переходом на підприємства намагалися уникнути мобілізації. Різко зменшилася кількість кадрових робітників. На селі внаслідок мобілізації на половину зменшилося число працездатних чоловіків, у багатьох сім'ях не стало чоловічих робочих рук і годувальників.
    З початком війни і оголошенням більшої частини території України на воєнному стані царські власті посилили поліцейські репресії проти трудящих і насамперед робітників. Посилився політичний і національний гніт.
    Збільшувався робочий день, на багатьох підприємствах він тривав 15—16 год. Відсутність охорони праці й техніки безпеки вела до численних нещасних випадків. Медичне обслуговування робітників не було налагоджено, жахливими залишалися їх житлові умови, а квартирна плата зростала.
    На початку війни на ряді фабрик і заводів, зокрема тих, які не працювали на потреби війни, знизилася номінальна заробітна плата. З часом підприємці змушені були ввести воєнні надбавки до зарплати (від 6 до 25 %), але через різке підвищення цін на продукти й товари масового споживання реальна заробітна плата катастрофічно падала. Так, у 1916 р. ціни на предмети першої необхідності
    порівняно з цінами на початку війни зросли в 4—8 разів. Наприклад, на дрова і яйця вони збільшилися вчетверо на масло і мило — в 5 разів.
    Трудящі були приречені на голод і злидні. З кожним днем загострювалася продовольча криза. У містах збиралися тисячні черги біля хлібних крамниць. Солдати часто одержували не більше половини пайка. А буржуазія, поміщики, багатії, роздуваючи ціни і розширюючи спекуляцію, одержували небачено високі прибутки.
    Наростання страйкової боротьби робітників.
    Війна й господарська розруха, які різко погіршили становище народних мас, поразки царських військ на фронтах викликали гостре незадоволення й наростання революційного руху трудящих. Війна стала могутнім прискорювачем революції. Саме світова війна, загостривши до краю суспільні суперечності, привела країну до революції.
    У перші місяці війни, хоч в окремих містах і відбулися антивоєнні виступи мобілізованих (у Катеринославі, Макіївці, Бахмуті, на станції Ясинуватій), у цілому мав місце різкий спад революційного руху.
    Але вже з весни 1915 p., під впливом значного погіршення економічного становища робітників, зокрема зростання дорожнечі й зниження реальної заробітної плати, а також під впливом поразок на фронтах страйкова боротьба по всій країні, в тому числі й в Україні, стала знову наростати. В її авангарді йшли пролетарі великих промислових центрів, і насамперед Петрограда та Москви. В Україні весною 1915 р. найактивнішу участь у страйках брали шахтарі та металісти Донбасу. Всього з серпня 1914 р. по вересень 1915 р. в Україні відбулося 100 страйків, в яких взяли участь понад 43 тис. робітників.
    З жовтня 1915 і протягом 1916 р. страйковий рух продовжував розвиватися, набував більш масового характеру й політичного загострення. Робітники виступали проти війни і всього царського режиму. З жовтня 1915 по вересень 1916 р. в Україні відбулося 228 страйків, у яких взяли участь близько 204 тис. робітників.
    За кількістю страйкарів на першому місці стояла Катеринославська губернія, за нею йшли Харківська і Херсонська губернії. Найактивнішими в страйковій боротьбі були металурги й шахтарі. В порівнянні з попереднім періодом значно більшою стала питома вага страйків політичних. З серпня 1914 р. по вересень 1915 р. з 100 страйків політичних було тільки 15, а з жовтня 1915 р. по вересень 1916 р з 228 страйків політичних і змішаних налічується 49.
    З 6 по 11 січня 1916 p. страйкували 7 тис. робітників Дніпровського металургійного заводу в Кам'янському. Керували страйком більшовики М. Арсеничев, І. Беседов, А. Войцехович, М. Новиков та ін. Тривалим у січні — лютому 1916 р. був страйк на суднобудівному заводі «Наваль» (тепер Чорноморський суднобудівний завод) у Миколаєві, в якому взяли участь понад 12 тис. чол. Страйком керував страйковий комітет, до якого ввійшли більшовики О. Скороходов, І. Чигрин, А. Радченко, І. Гордієнко та ін.
    Весною 1916 р. страйковий рух ще більше посилився. Майже місяць, з 1 по 29 квітня, вдруге страйкували робітники Дніпровського металургійного заводу.
    Тривалими і масовими були страйки робітників шахт і заводів Донбасу, які відбувалися з 14 квітня по 11 травня 1916 р. і в яких взяли участь понад 47 тис. чол. Керівну роль у страйковій боротьбі робітників-шахтарів відігравав Макіївський комітет РСДРП. Особливо активно проходив страйк в Горлівсько-Щербинівському районі, де він охопив понад 25 тис. чол. Очолював його створений із представників шахт страйковий комітет. До цього комітету входили М. Голдобін, С. Лапін, І. Циганков, І. Юрченко, а також П. Мойсеєнко — один з керівників морозовського страйку, який у той час працював столяром у Горлівці. Робітники вимагали підвищення заробітної плати на 50 %, поліпшення умов праці й життя. Страйкарі збиралися на збори й мітинги, де обговорювали політичне становище й висували свої вимоги. Власті, стягнувши до Горлівки військові частини й зібравши значні сили поліції, 2 травня розстріляли робітничі збори. Було вбито 4 і тяжко поранено 20 робітників. Багато учасників страйку було заарештовано.
    Активну участь у страйковому русі під час війни брали робітники Харкова. За роки війни 12 разів страйкували робітники Харківського паровозобудівного заводу, 7 разів — робітники ВЕК, 6 разів — заводу Гельферіх-Саде.
    В цілому ж з початку війни до березня 1917 р. в Україні відбулося понад 370 страйків, у яких взяли участь близько 300 тис. робітників.
    Селянський рух.
    Під час війни, внаслідок погіршення економічного становища селянських мас, під впливом поразок царських військ на фронтах і розгортання страйкової боротьби робітничого класу, з кожним роком посилювався і революційний рух селянства. Як і раніше, він мав в основному антипоміщицький характер, але траплялися й виступи бідноти проти заможних селян. На початку війни в ряді сіл, особливо в Київській, Подільській і Волинській губерніях, відбулися антивоєнні виступи селян, в першу чергу мобілізованих до армії, в час яких вони громили маєтки, господарства заможних селян, приміщення урядових установ, будинки й крамниці торговців, вступали в збройні сутички з поліцією і військовими загонами.
    Як і раніше, селяни захоплювали поміщицькі землі, чинили потрави посівів й сінокосів, рубали ліси. Відбувалися страйки сільськогосподарських робітників. Разом з тим, особливо починаючи з 1915 p., зростало число випадків відмови селян платити податки, протидії реквізиціям продовольства, худоби, протесту проти зростання дорожнечі.
    Численними були виступи селян-бідняків проти виділення заможних селян з громади на відруби і хутори, проти дальшого проведення землевпорядних робіт відповідно до столипінських законів. Типовим і одним з найгостріших виступів проти впровадження столипінської реформи був виступ сільської бідноти в с Нижній Сироватці Сумського повіту Харківської губернії. Коли 12 квітня 1915 р. в село прибула комісія для проведення землевпорядних робіт, близько 3 тис. селян, значну частину яких становили жінки, озброєні лопатами, вилами й кілками, напали на поліцію, побили стражників, убили двох багатіїв, поранили помічника сумського справника, розгромили волосне правління.
    Для придушення виступу в Нижню Сироватку власті направили загін поліції і стражників. Було арештовано і відправлено в тюрми Харкова і Сум 34 селянина.
    У 1916 р. найбільш численними й масовими були виступи селян Подільської та Київської губерній, викликані проведенням сільськогосподарського перепису. Вони охопили 43 села Поділля і 8 сіл Київщини. Думаючи, що перепис провадиться з метою збільшення і введення нових податків та реквізицій, селяни нападали на земських переписувачів, захоплювали і нищили переписні бланки й статистичні документи. Проти селян були кинуті загони поліції й стражники. На Поділлі понад 100 учасників виступів було ув'язнено.
    Всього з серпня 1914 до кінця 1916 р. в Україні відбулося понад 160 селянських виступів, з них на Поділлі — 50, на Київщині — 32, на Харківщині — 28. Приблизно 20 % виступів супроводжувалося сутичками з поліцією та поміщицькою сторожею, близько третини — закінчувалися арештами і ув'язненням селян.
    Виступи солдатів.
    Тяжкі звістки, які одержували з тилу солдати та матроси про розорення їх господарств і злиденне життя сімей, незадовільне постачання зброєю, боєприпасами, харчами, амуніцією фронту, нездатність генералітету й поразки в боях, робітничий і селянський рух — усе це впливало на настрої солдатських мас, підводило їх до думки про гнилість царського режиму і необхідність революційної боротьби проти нього.
    Форми солдатського протесту були різноманітними. Вони втікали, відмовлялися йти в бій, убивали ненависних офіцерів, здавалися в полон тощо. З часом, із зростанням класової свідомості, вони відкрито повставали, браталися з солдатами противника.
    25—27 жовтня 1916 р. сталося повстання в Кременчуку, де на розподільному пункті зібралося близько 6 тис. солдатів. Доведені до відчаю поганими умовами утримання й грубим поводженням офіцерів, надзвичайно невдоволені війною, солдати відмовилися їхати на фронт, побили й порозганяли офіцерів, звільнили з тюрми заарештованих товаришів, вступили в перестрілку з вірними урядові військами. Повстання було придушено присланим з Києва каральним загоном. Аналогічний виступ солдатів відбувся також у Харкові в грудні 1916 р. На Південно-Західному фронті у грудні 1916 р. відмовилися виступити на позиції солдати 222-го полку 34-го корпусу Особливої армії, у січні 1917 р. так само не виконав наказу про виступ на передову 223-й Одоєвський полк того самого корпусу. Таких випадків ставало дедалі більше.
    Отже, на кінець 1916 — початок 1917 pp. в усій країні, в тому числі й в Україні, назрівала революційна ситуація. Країна швидко наближалася до революції.
← назад зміст вперед →


 
 
© Chitalka.net.ua