Головна сторінка

Студентська бібліотека "Читалка"

Документалістика
Екологія
Економіка
Етика
Етнополітологія
Зовнішня політика
Історія
Історія правознавства
Культурологія
Логіка
Медицина
Міжнародні відносини
Мовознавство
Наукові дослідження
Педагогіка та психологія
Політичне лідерство
Політичне прогнозування
Політичний аналіз
Політологія
Правознавство
Релігієзнавство
Соціологія
Теорія політики
Філософія
Цивільна оборона
Словники
 

Економіка підприємств (Лекції)
   

Собівартість окремих виробів


   Сутність і методи калькулювання
    У системі техніко-економічних розрахунків на підприємстві важливе місце займає калькулюван­ня — обчислення собівартості окремих виробів.
    Калькулювання потрібне для вирішення низки економічних зав­дань: обґрунтування цін на вироби, обчислення рентабельності виробництва, аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах, визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.
    На підприємствах, як правило, складають (обчислюють) пла­нові та фактичні калькуляції. Перші обчислюються за плановими нормами витрат, другі — за їхнім фактичним рівнем.
    Різновидом планових калькуляцій є так звані проектно-кошто­рисні калькуляції, які розробляються на разові замовлення, нові вироби на стадії їхнього проектування. Особливість цих кальку­ляцій у тім, що обчислення є приблизним за браком детальної нор­мативної бази.
    Незалежно від конкретних особливостей виробництва і про­дукції калькулювання передбачає розв'язування таких методичних завдань: визначення об'єкта калькулювання і вибір калькуляцій­них одиниць, визначення калькуляційних статей витрат та методи­ки їхнього обчислення.
    Об'єкт калькулювання — це та продукція чи роботи (послуги), собівартість яких обчислюється. До об'єктів калькулювання на підприємстві належать: основна, допоміжна продукція (інструмент, енергія, запчастини та ін.); послуги та роботи (ремонт, транспор­тування і т. п.). Головний об'єкт калькулювання — готові вироби, які поставляються за межі підприємства (на ринок). Калькулюван­ня іншої продукції має допоміжне значення.
    Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляцій­на одиниця — одиниця його кількісного виміру (кількість у шту­ках, маса, площа, об'єм). Наприклад, об'єкт калькулювання — трактори, калькуляційна одиниця — один трактор, відповідно вугі­лля — одна тонна, електроенергії — одна кіловат-година і т. д.
    У світовій практиці господарювання застосовуються різні ме­тоди калькулювання, що зумовлено різним призначенням кальку­ляцій, типом виробництва та традиціями внутрішньо-фірмового управління. Найчастіше використовується калькулювання за повни­ми й неповними витратами.
    За використання методу калькулювання за повними витратами всі види витрат, що стосуються виробництва й продажу продукції, включають у калькуляцію. Такий метод є традиційним для вітчиз­няних виробничих підприємств.
    В інших країнах порівняно широко застосовується метод каль­кулювання за неповними витратами, тобто в калькуляції включа­ють не всі витрати на виробництво і збут продукції. Частину не­прямих витрат не відносять на собівартість окремих виробів, а безпосередньо віднімають від виручки за певний період під час визначення прибутку. Класичним методом калькулювання за не­повними витратами є так званий метод «Direct-cost», коли на со­бівартість окремих виробів відносять лише прямі витрати, а не­прямі — на певний період.
    Істотно впливають на методи калькулювання широта номенк­латури продукції підприємства та специфіка виробництва. Найбільш точним і методично простим є калькулювання в одно-продуктному виробництві. Собівартість одиниці продукції тут об­числюється діленням сукупних витрат за певний період на кількість виготовленої продукції. Проте у вітчизняних виробничих галузях економіки переважає багатопродуктне виробництво. За цих умов калькулювання помітно ускладнюється і є менш точним, оскільки виникає проблема правильного розподілу непрямих витрат.
    Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробниц­тва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог:
    максимальну частку витрат, які включаються в собівартість, треба обчислювати прямо на окремі вироби;
    статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.
    Орієнтовна номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей виглядатиме так:
    сировина та матеріали;
    енергія технологічна;
    основна заробітна плата виробників;
    додаткова заробітна плата виробників;
    відрахування на соціальні потреби виробників;
    утримання та експлуатація машин і устаткування;
    загальновиробничі витрати;
    загальногосподарські витрати;
    підготовка та освоєння виробництва;
    позавиробничі витрати (витрати на маркетинг).
    Сума перших семи статей становить цехову, дев'яти — вироб­ничу і всіх статей — повну собівартість.
    В окремих галузях економіки (і передусім у промисловості) номенклатура калькуляційних статей відхиляється від наведеної. Так, для машинобудування специфічними є статті «Закуплені ви­роби, напівфабрикати, виробничі послуги сторонніх підприємств і організацій», «Спрацьовування інструментів і пристроїв спеціаль­ного призначення», «Утрати від браку», у деяких галузях промисловості виокремлюється стаття «Напівфабрикати власного вироб­ництва» (чорна й кольорова металургія) та ін.
     
    Методика обчислення основних статей калькуляції
    У процесі калькулювання прямі витрати обчис­люються безпосередньо на калькуляційну одини­цю згідно з чинними нормами й цінами. На не­прямі витрати спочатку складають кошторис на
    певний період, після чого витрати розподіляють між різними виро­бами за відомою методикою.
    Стаття «Сировина й матеріали» містить витрати на сирови­ну, основні, допоміжні матеріали, закуплені вироби та напівфаб­рикати, тобто витрати, які можна безпосередньо обчислити на оди­ницю продукції на підставі витратних норм і цін. Крім ціни матері­алів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи, комісійні виплати заготівельним організаціям та ін.). Із вартості сировини й матеріалів віднімають вартість відходів за ціною їхнього можли­вого використання чи продажу.
    Стаття «Енергія технологічна» включає витрати на енергію (паливо, електроенергію, пару, газ та ін.), яка безпосередньо вико­ристовується в технологічному процесі для зміни стану або фор­ми предметів праці (плавлення, нагрівання, зварювання, сушіння 5 т. п.). Обчислюється за нормами витрат і тарифами на енергію.
    Стаття «Основна заробітна плата виробників» містить ви­трати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих виго­товленням основної продукції. Обчислюється згідно з нормами ви­трат часу на виконання технологічних операцій і тарифними став­ками або відрядними розцінками на операції, деталі, вузли.
    Додаткова зарплата (оплата відпусток, часу виконання держав­них обов'язків, доплати за виконання додаткових функцій та ін.) обчис­люється у відсотках від основної, а відрахування на соціальні потре­би —виробників у відсотках від суми основної та додаткової зарплати.
    Стаття «Утримання та експлуатація машин і устаткуван­ня» є комплексною та охоплює такі витрати, як амортизаційні відра­хування стосовно машин та устаткування, котрі належать до основних фондів, витрати на електроенергію, стиснуте повітря, паль­не для приведення їх у дію, технологічний інструмент, ремонт, оп­лату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (наладчики, електрики, слю­сарі та ін.). На ці витрати складається кошторис для кожного цеху (виробництва) на рік (квартал). На одиницю кожного різновиду про­дукції витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткуван­ня обчислюються методом розподілу.
    Найбільш поширеним на наших підприємствах є розподіл цих витрат пропорційно основній зарплаті виробничників, тобто
    См= Cз.о. ·Рм\100 (16.16)
    де См — витрати на утримання та експлуатацію машин і устат­кування на одиницю продукції, грн.; Сзо— основна заробітна пла­та виробників на одиницю продукції, грн.; Рм — відношення ви­трат на утримання та експлуатацію машин і устаткування до ос­новної зарплати виробників (по цеху, виробництву), %.
    Перевага цього методу полягає в його простоті, але вади його надто великі. По-перше, за такого розподілу витрати на кожний виріб обчислюються як середні по цеху незалежно від того, на яко­му устаткуванні його обробляють; по-друге, зарплата не може бути точною базою розподілу витрат на утримання та експлуатацію ус­таткування, бо за умов різного рівня механізації праці вона не відоб­ражає адекватно витрат машинного часу; по-третє, за комплексної механізації та автоматизації виробництва функції робітників зміню­ються в напрямі зростання значення .функцій контролю й регулю­вання роботи виробничих систем. Відтак зарплату вже не можна нормувати поопераційне, а отже, вона не може бути базою розпо­ділу інших витрат.
    Найобґрунтованішим є обчислення витрат на утримання та ек­сплуатацію машин і устаткування на один виріб залежно від часу його обробки та нормативних витрат на одиницю часу за формулою
    де m — кількість машин (технологічних груп машин), на яких обробляється виріб;
    См.г. — витрати на утримання та експлуата­цію і-ої машини за одну годину, грн.;
    t — тривалість обробки на i-й машині, годин.
     
    Статті «Загальновиробничі витрати», «Загальногосподарські витрати» близькі за змістом і різняться тільки за рівнем узагаль­нення витрат. Загальновиробничі — це витрати на управління, ви­робниче й господарське обслуговування в межах цеху (виробницт­ва). Сюди входять витрати на зарплату з відрахуваннями на соці­альні потреби працівників управління цеху, спеціалістів, обслуго­вуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд, кошти на їхнє утримання, ремонт, на охорону праці та ін. Загальногосподарські витрати є такими самими, тільки на рівні підприємства як єдиної системи. Додатково в них включають вит­рати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов'язкові пла­тежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля тощо), виплату відсотків за кредити і т. п. На невеликих підприємствах з безцеховою структурою ці дві статті об'єднуються в одну.
    Розподіляються Загальновиробничі та загальногосподарські витрати здебільшого однаково — пропорційно основній зарплаті виробників. Точнішим є їхній розподіл пропорційно сумі основної зарплати й витрат на утримання та експлуатацію машин і устатку­вання за умови, що останні обчислено на одиницю продукції дос­татньо обґрунтованим способом.
    Стаття «Підготовка та освоєння виробництва» може місти­ти три різновиди витрат на: освоєння нових підприємств, вироб­ництв, цехів, агрегатів (пускові витрати); підготовку та освоєння нової продукції; підготовчі роботи в добувній промисловості. Ці витрати списуються на продукцію рівними частками за встановле­ний період їхнього відшкодування. Витрати на підготовку та ос­воєння нової продукції в серійному і масовому виробництві згідно з прийнятим порядком фінансуються із прибутку або з позабю­джетних фондів фінансування науки і техніки.
    Стаття «Позавиробничі витрати» містить витрати на вивчення ринку, на рекламу та продаж продукції. Деякі з цих витрат є пря­мими, і їх можна обчислити безпосередньо для окремих виробів (витрати на тару, пакування, рекламу, транспортування, в певний район ринку). Непрямі витрати (на аналіз ринку, комісійні виплати організаціям збуту, проведення ярмарків тощо) розподіляються між виробами пропорційно їхній виробничій собівартості.
     
    Прогнозування собівартості на етапах розробки та освоєння нових виробів
    На етапах розробки нової продукції, коли немає комплекту технічної документації та норматив­ної бази, її собівартість обчислюється тільки як імовірнісна прогнозна величина. При цьому користуються різними методами прогнозних оцінок, з-поміж яких основними є параметричні методи. Парамет­ричними вони називаються тому, що ґрунтуються на залежності собівартості продукції від її параметрів — технічних і експлуа­таційних показників.
    До параметричних методів обчислення собівартості продукції нале­жать методи: питомих витрат, баловий, кореляційний, агрегатний. Метод питомих витрат є найпростішим, але найменш точним. Згідно з ним собівартість нового виробу (Сн ) обчислюється так:
    Сн=СП.РН, (16.18)
    де Сп — питома собівартість аналогічного (базового) виробу, який освоєний виробництвом, грн.; Рн— параметр нового виробу.
    Питома собівартість обчислюється на одиницю головного пара­метра виробу, тобто такого, що якнайбільше впливає на собівартість (потужність двигунів, вантажопідйомність автомобілів, кранів, об'єм холодильників тощо). Точнішими є методи, які враховують не один, а кілька параметрів. До них належать баловий і кореля­ційний методи.
    Баловий метод ґрунтується на експертній оцінці впливу голов­них параметрів виробу на його собівартість. Кожний параметр ви­робу оцінюється певною кількістю балів. Собівартість базового виробу ділиться на суму балів усіх параметрів і в такий спосіб визначається собівартість одного бала (С6). Після цього собівартість нового виробу обчислюється за формулою
    де n — кількість параметрів, які впливають на собівартість виро­бу;
    бні — кількість балів за і-м параметром нового виробу.
    Кореляційний метод дає змогу встановити залежність собівар­тості виробу від його параметрів у вигляді емпіричних формул, виведених на підставі аналізу фактичних даних для групи анало­гічних виробів. У процесі аналізу з'ясовується форма зв'язку (лінійна, степенева) собівартості та основних параметрів виробу, а також його щільність. Кореляційний метод прогнозування собівар­тості є найбільш точним і поширеним.
    Агрегатний метод не є самостійним параметричним методом. Згідно з ним собівартість виробу визначається як сума собівартості конструктивних його частин — агрегатів. Вартість уніфікованих агрегатів береться за існуючими цінами, оригінальних — обчис­люється за одним із розглянутих вище методів або визначається експертне.
    Собівартість продукції, особливо нової — динамічний показ­ник, який істотно залежить від ступеня освоєння виробництва, а останній — від кількості виготовлених виробів із початку виробництва. З урахуванням цього емпірично встановлено залежність ї собівартості нових виробів від їхньої кількості, тобто від порядкового номера виробу з початку освоєння. Ця залежність має форму степеневої функції.
    Сі = С1·N-bi, (16.20)
    де Сi — собівартість i-го виробу з початку випуску;
    С1 — со­бівартість першого виробу;
    Ni — порядковий номер виробу з почат­ку освоєння;
    Ь — показник степеня, який характеризує темп зни­ження собівартості в період освоєння (визначається емпірично з аналізу кривих освоєння).
    Знання закономірностей зміни собівартості продукції, особли­во складних машин, у процесі освоєння виробництва дає змогу обґрунтовано управляти формуванням витрат, прогнозувати їхній рівень на різних етапах освоєння.
← назад зміст вперед →


 
 
© www.Chitalka.net.ua