Головна сторінка

Студентська бібліотека "Читалка"

Документалістика
Екологія
Економіка
Етика
Етнополітологія
Зовнішня політика
Історія
Історія правознавства
Культурологія
Логіка
Медицина
Міжнародні відносини
Мовознавство
Наукові дослідження
Педагогіка та психологія
Політичне лідерство
Політичне прогнозування
Політичний аналіз
Політологія
Правознавство
Релігієзнавство
Соціологія
Теорія політики
Філософія
Цивільна оборона
Словники
 

Релігієзнавство (Лекції)
   

§4. Релігійна концепція гріховності


   Поняття «гріха» має буденний і метафізичний зміст. Теологія намагалася звести цей зміст до єдності. В буденному значенні гріх — це відступ від віри та моральних норм. Конкретний зміст гріховних дій вельми різноманітний: блуд, лукавство, користолюбство, злоба, заздрість, убивство, усобиці, брехня, наклеп, богоненависництво, образа, бахвальство, гординя, неслухняність перед батьками, безрозсудність, підступність, ненависть, непримиренність, немилостивість (Рим., 1; 28—31); ідолопоклонство, пияцтво, перелюбство (І Кор., 5; 10—11), чародійство, єресі, безчинства (Гал., 5; 19—21), лихослів'я, марнословство, непристойні жарти (Еф., 5; 4) тощо. Більшість гріхів — це порушення загальнолюдських моральних норм, і віднесення їх до ряду зла неспецифічне для християнської доктрини. Певну групу складають відступи від віри: ідолопоклонство, єресь, богоненависництво тощо. Проголошуючи подібні умонастрої гріхом, християнство виходило з міркувань ідейного самозахисту.
    Яким чином така строката багатоманітність негативних явищ могла бути зведена -християнством до єдиного принципу? Що таке гріх у метафізичному смислі? Певні начерки такого смислу подані вже у Біблії, особливо в посланнях апостола Павла. Осереддя гріховності позначається поняттям або, точніше кажучи, образом «старосвітської людини».
    Павло неодноразово закликав «відкинути, за першим поступо-ванням, старого чоловіка, який зотліває в звабливих пожадли-востях», «відновлятися духом вашого розуму, зодягнутися в нового чоловіка, створеного за Богом у справедливості й святості правди» (Еф., 4; 22—24). Протиставлення старої й нової людини, зовнішнього і внутрішнього, плотського та духовного, темного й світлого, нечистого і чистого утворює комплекс понятійних і чуттєво-образних засобів, використовуваних для розмежування грішного та праведного способу думок і дій.
    Значне місце у християнському тлумаченні гріха відведене ідеї про взаємозв'язок гріховного з тілесним, плотським. Засудження плотських утіх — улюблена тема численних біблійних розмірковувань про природу гріха. «Бо думка тілесна — то смерть, а думка духовна — життя та мир, думка бо тілесна — ворожнеча на Бога, бо не кориться Законові Божому, та й не може» (Рим., 8; 6—7). Природні потяги підлягають осудові, бо вони протидіють божественному законові. Репрезентований у «внутрішній людині» закон добра та справедливості заглушений чуттєвими спонуками. У результаті виникає душевний конфлікт, коли «маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком; та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх» (Рим., 7; 22—23).
    У цьому контексті оцінювався зв'язок між чоловіком і жінкою. Безшлюбність і цнотливість, за апостолом Павлом, кращі за шлюбний зв'язок: «Неодружений про речі Господні клопочеться, як догодити Господові; а одружений про речі життєві клопочеться, як догодити своїй дружині» (І Кор.,
    Але шлюбний зв'язок необхідний, щоб уникнути блуду. Тому поширені в деяких гностичних сектах заборони на шлюб й окремі види їжі християнством спростовані. В католицькій церкві целібат (обітниця безшлюбності) був збережений лише для духовенства. Проте і в такому вигляді він проявляв себе руйнівними вибухами пристрастей і неприборканою розпустою в монастирях. «Навіть в тіні від монастирської дзвіниці є щось запліднююче», — кепкував з цього приводу Ф. Рабле. Лютеранська Реформація на початку XVII ст. скасувала лише те, що вже давно скомпрометувало себе.
    Ставлення до «помислів плоті» дає змогу з'ясувати внутрішній зміст або структуру гріха в християнському розумінні. Під гріхом мався на увазі такий стан індивідуальної свідомості, коли вона відвертається від Бога й пропонує себе, свої помисли та переживання в розпорядження якихось інших сил. «Ідолопоклонник, наприклад, відступає від Бога і служить тварям замість творця або бісам» (Рим., 1; 23—25). Тяжким гріхом у християнстві вважається самогубство як спроба людини розпорядитися на свій розсуд життям, яке насправді належить Богові. Проте гріх людини проти людини оцінюється більш терпимо, ніж гріх людини проти Бога. За старозавітним твердженням, «якщо хто згрішить супроти людини, то помоляться за неї перед Богом. А якщо людина згрішить супроти Господа, — хто заступиться за неї?» (1 Сам., 2; 25). Будь-який гріх врешті-решт є гріх проти Бога, однак дії, спрямовані безпосередньо на підрив божественної могутності й слави, гріховні вдвічі і заслуговують на суворе покарання.
    Християнство сформувалось у надрах рабовласницького ладу й у своєму тлумаченні гріха відтворило характерні особливості рабовласницьких суспільних відносин. Відносини між Богом і людиною сформовані за типом стосунків між паном і рабом. Маються на увазі навіть не прямі вказівки на те, що рабу повинні безумовно підкорятися своїм панам, від усього серця. Йдеться про те, що рабовласницька ідеологічна схема підпорядкування-панування поширена на всі ставлення людини до Бога. Як раб своєму панові, людина має служити Богові кожним своїм помислом, почуттям, діянням. Гріхом виявляється будь-яка спроба служити не цьому, а якомусь іншому господареві. Визволяючись від гріха як рабської підпорядкованості небожественним силам, людина стає рабом праведності (Рим., 6; 18).
    Відхід від рабської відданості Богові до служіння іншим господарям передбачає прояв певної самостійності. Вона є однією з найістотніших характеристик гріховності. Цей мотив християнського розуміння зла детально розвинений у старозавітному міфі про гріхопадіння перших людей, а також у всіх численних теологічних і філософських інтерпретаціях цього міфу.
    Основу гріховності становить прагнення уподібнитися Богові, привласнити собі його пізнавальні й творчі потенції.
    Релігійне вчення про вічну гріховність людини тлумачить історичний розвиток моральності як відхилення від її універсальних принципів, а моральний прогрес — як історичну помилку. Складність останнього полягає в тому, що він не є ні автоматичним, ні лінійним, залежить не лише від рівня продуктивних сил, а й від рівня розвитку і свободи особи. Історія знає періоди, коли зростання техніко-економічної могутності супроводжувалося моральною деградацією людини та суспільства. Без свідомих зусиль у цьому напрямі людство втратить свої перспективи.
    Наше суспільство очікує тривалий складний шлях розвитку, який віруючі й невіруючі мають пройти разом, втілюючи в життя багатовікові сподівання людства. Перетворення людини на творця своєї долі, більш прогресивної особистості, із засобу на головну мету суспільного розвитку становить сутність гуманізації людського суспільства, спрямовану на реалізацію загальнолюдського морального ідеалу.
← назад зміст вперед →


 
 
© Chitalka.net.ua